Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин

— За Дикозора, —трохи запізно сказав Геґрід, гикнувши. Вогневіскі обпалило Гаррі горлянку; цей вогонь ніби знову запалив почуття, проганяючи заціпеніння й відчуття нереальності, додаючи відваги.

— То Манданґус зник? —перепитав Люпин, вихиливши чарку до дна.

Атмосфера в кімнаті миттю змінилась. Усі напружено дивилися на Люпина, воліючи, щоб він говорив далі, і водночас, здалося Гаррі, боялися того, що можуть почути.

— Я знаю, що ти думаєш, — сказав нарешті Білл, — я сам про це міркував. Вони нас чекали, правда? Але нас не міг зрадити Манданґус. Вони ж не знали, що буде семеро Пот— терів, це їх спочатку спантеличило. А якщо ви вже забули, то нагадаю, що саме Манданґус запропонував отак їх наду рити. Чого ж він тоді відразу не розкрив їм усі карти? Гадаю, що Данґ просто перелякався. Він не хотів у це встрявати, але Дикозор його примусив, а тоді за ними погнався Відомо— Хто. Тут кожен запанікує.

— Відомо—Хто діяв саме так, як і сподівався Дикозор, — шморгнула носом Тонкс. — Дикозор казав, що той шукатиме справжнього Гаррі біля найдосвідченіших, найвправніших аврорів. Спочатку він гнався за Дикозором, а коли Манданґус їх розкрив, полетів за Кінґслі…

— Т'ак, це все дьюже добге, — втрутилася Флер, — та все одно не пояснює, звідки вони знали, що ми забигаємо 'Аггі сьоготні. Хтось був дьюже недбалий. Хтось патякати язиком і виказав дату вильоту. Це єдине пояснення, чому вони знали дату, але не весь плян.

На її вродливому обличчі блищали сльози. Флер з викликом поглядала на всіх, мовби підбурюючи щось їй заперечити. Ніхто не заперечив. Тишу порушувало тільки гикання Геґріда, що безуспішно затуляв рот хустинкою—як—скатертинкою. Гаррі глянув на Геґріда, який зовсім недавно ризикував власним життям, щоб урятувати Гаррі… на Геґріда, котрого він любив, котрому довіряв, який колись здуру вибовкав життєво необхідну Воддемортові інформацію в обмін на драконяче яйце…

— Ні, — голосно промовив Гаррі, й усі здивовано поверну лися до нього: вогневіскі ніби додало гучності його голосу. — Тобто… якщо хтось і зробив помилку, — пояснив свою думку Гаррі, — і бовкнув зайве, то це ж не було навмисне. Не можна нікого звинувачувати, — додав він знову неприродно голос но. — Треба довіряти одне одному. Я вірю вам усім і не думаю, що хтось із вас міг здати мене Воддемортові.

Після цих слів знову запала тиша. Всі дивилися на нього. Гаррі відчув, як пашіє лице, і випив ще ковток вогневіскі. П'ючи, подумав про Дикозора. Дикозор завжди з сарказмом ставився до Дамблдорової готовності довіряти людям.

— Чудові слова, Гаррі, — несподівано озвався Фред.

— Правильно, правильно, — додав Джордж, упівока поглядаючи на Фреда, в якого сіпався кутик рота.

Люпин подивився на Гаррі з дивним виразом обличчя, так, ніби його жалів. —Думаєте, я дурень?! — вигукнув Гаррі.

Ні, думаю, що ти такий, як Джеймс, — заперечив Люпін він недовіру до друзів вважав найбільшою ганьбою.

Гаррі знав, на що натякає Люпин: на те, що батька зрадив його товариш, Пітер Петіґру. Його охопила незрозуміла лють. Хотів заперечити, але Люпин відвернувся від нього, поставив чарку на столик і звернувся до Білла:

— Є ще одна робота. Я запитаю Кінґслі, чи він…

— Ні, — миттю заперечив Білл, — я це зроблю, я піду.

— Куди ви зібралися? —запитали в один голос Тонкс і Флер. —Треба забрати Дикозорове тіло, — пояснив Люпин.

— А це не може?… — почала було місіс Візлі, благально

дивлячись на Білла.

— Зачекати? — договорив за неї Білл. — Невже ти хочеш,

щоб його забрали смертежери?

На це ніхто нічого не заперечив. Люпин і Білл попрощалися й пішли.

Усі, крім Гаррі, попадали на стільці. Раптовість і неминучість смерті висіли в повітрі, мов мара.

— Я теж мушу піти, — озвався Гаррі. Десять пар очей злякано звернулося до нього.

— Не кажи дурниць, Гаррі, — застерегла його місіс Візлі. —

Що ти верзеш?

— Мені не можна тут лишатися. Він потер чоло — знову почало пекти. Понад рік не було

такого болю.

— Поки я тут, ви всі в небезпеці. Я не хочу…

— Та що за нісенітниці! — обурилася місіс Візлі. — Усе сьогодні робилося для того, щоб безпечно тебе сюди переправити, і, слава Богу, вдалося. І Флер уже погодилась, що весілля буде тут, а не у Франції, ми все підлаштували так, щоб залишатися тут разом і помагати тобі…

Вона нічого не зрозуміла. Тепер він почувався ще гірше.

— Якщо Волдеморт довідається, що я тут… —Та як же він довідається? — здивувалася місіс Візлі.