Гаррі Поттер і Орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин

Тільки–но двері клацнули й зачинилися, як знову загуркотіло, і стіна почала дуже швидко крутитися, але тепер серед блакитного світла, що злилося в одну смугу, вирізнялася золотисто–червона пляма, а коли все знову завмерло, вогняний хрест і далі палав, позначаючи вже перевірені ними двері.

— Добра думка, — похвалив її Гаррі. — Тепер спробуємо оці…

І відчинив другі двері, тримаючи чарівну паличку напоготові. Усі пішли за ним.

Ця зала була більша за попередню, тьмяно освітлена й прямокутна, вона знижувалася до середини, утворюючи западину завглибшки метрів із шість. Вони стояли на верхньому ярусі кам’яних лав, які оточували залу, мов у амфітеатрі чи в тій судовій залі, де Гарріну справу розглядав Чарверсуд. Але замість крісла з ланцюгами посеред западини було кам’яне підвищення, на якому стояла така старезна потріскана й облуплена кам’яна арка, що Гаррі взагалі дивувався, як це вона й досі тримається. Арка не була нічим підперта, але з неї звисала якась пошарпана чорна завіса. Хоч холодне повітря в залі було нерухоме, завіса легесенько колихалася, немовби до неї хтось щойно торкнувся.

— Хто там? — гукнув Гаррі, зістрибуючи на одну лаву нижче.

Ніхто не відповів, але завіса все ще колихалася.

— Обережно! — прошепотіла Герміона.

Гаррі почав спускатися по лавах, мов по сходах, поки не опинився на кам’яному дні западини. Помалу підійшов до підвищення, і кроки його відлунювали на всю залу. Знизу арка здавалася значно вищою, ніж згори. Завіса й далі легесенько колихалася, ніби щойно хтось зайшов у арку.

— Сіріусе? — ще раз гукнув Гаррі, але тепер ледь чутно.

Мав чудернацьке відчуття, ніби по той бік завіси хтось стоїть. Міцно стискаючи чарівну паличку, обійшов навколо підвищення, але там нікого не було. Побачив тільки зворотний бік пошарпаної чорної тканини.

— Гаррі, — покликала Герміона згори. — Тут щось не те. Ходімо звідси.

У її голосі чувся переляк, причому значно більший, ніж у приміщенні, де плавали мізки. Проте ця старезна арка чомусь вабила Гаррі. Його заінтригувала хитка завіса. Страшенно хотілося вилізти на підвищення і зайти в арку.

— Гаррі, ходімо вже, чуєш? — наполягала Герміона.

— Добре, — відповів він, але з місця не зрушив. Здалося, ніби він щось почув. З того боку завіси долинав якийсь ледь чутний шепіт і бурмотіння.

— Що ви кажете? — голосно спитав він, і його слова лупою полетіли вздовж кам’яних лав.

— Ніхто нічого не казав, Гаррі! — Герміона рушила до нього.

— Там хтось шепочеться, — ухилився від неї Гаррі, вдивляючись у завісу. — Роне, це ти?

— Я тут, старий, — озвався Рон збоку від арки.

— Невже ніхто не чує? — здивувався Гаррі, бо шепіт і бурмотіння дедалі голоснішали.

Гаррі навіть не помітив, як його нога опинилася на підвищенні.

— Я теж чую, — підійшла до них біля арки Луна, задивляючись на хитку завісу. — Там усередині люди!

— Як це, «там усередині»? — значно сердитіше, ніж того вимагала ситуація, спитала Герміона, зістрибуючи з останньої сходинки, — там нема ніякої «середини», це просто арка, там нікого не може бути. Гаррі, годі вже, ходімо звідси…

Вона схопила його за руку й потягла, але він не підкорився.

— Гаррі, ми прийшли сюди заради Сіріуса! — розпачливо вигукнула вона.

— Сіріус, — повторив за нею Гаррі, що й далі заворожено дивився на тріпотливу завісу. — Так–так…

Щось врешті стало на місце в його голові. Сіріус, його впіймали і катують, а він тут розглядає арку… Позадкував від підвищення й ледве відірвав очі від завіси.

— Ходімо, — пробурмотів ледь чутно.

— А я що кажу?! Ходімо вже! — Герміона повела їх за собою довкола підвищення.

З протилежного боку на завісу, мов заворожені, дивилися Джіні й Невіл. Герміона мовчки взяла Джіні за руку. Рон схопив Невіла, й вони рішуче потягли їх назад до кам’яних лав, і вгору до дверей.

— Що то була за арка, як ти думаєш? — запитав Гаррі у Герміони. коли вони знову опинилися у темній круглій залі.

— Не знаю, але то було щось небезпечне, — твердо мовила вона, знову виводячи на дверях вогняний хрест.

Стіна ще раз закрутилася, а потім завмерла. Гаррі навмання підійшов до наступних дверей і штовхнув їх. Вони не відчинялися.

— Що таке? — запитала Герміона.

— Вони… замкнені… — Гаррі натис плечем, але двері не піддавалися.

— Це, мабуть, те, що нам треба? — розхвилювався Рон, штовхаючи разом з Гаррі двері. — Це точно!