Гаррі Поттер і Орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин

— Його там немає.

Рон і Герміона теж придивлялися до вчительського столу, хоч у цьому й не було потреби — Геґрідові розміри відразу вирізняли його в будь–якій юрбі.

— Він же не міг звідси виїхати, — знічено припустив Рон.

— Авжеж не міг, — рішуче заперечив Гаррі.

— Ти не думаєш, що його… поранено , абощо? — занепокоїлася Герміона.

— Ні, — миттю озвався Гаррі.

— А де ж він тоді?

Запанувала тиша, а тоді Гаррі ледь чутно вимовив, щоб його не почули Невіл, Парваті й Лаванда: — Може, він ще не повернувся. Знаєте… зі свого завдання… того, що мав виконати влітку для Дамблдора.

— Так… мабуть, що так, — трохи заспокоївся Рон, але Герміона й далі, кусаючи губи, розглядала вчительський стіл, ніби сподівалася отримати остаточне пояснення Геґрідової відсутності.

— А хто це ? — різко спитала вона, показуючи на середину вчительського столу.

Гаррі подивився туди. Спочатку його погляд натрапив на професора Дамблдора, що сидів у самому центрі довжелезного вчительського столу в золотому кріслі з високою спинкою, одягнений у темно–фіолетову мантію, всіяну срібними зорями, і з капелюхом відповідного кольору на голові. Дамблдорова голова була схилена до якоїсь жінки, що сиділа біля нього й нашіптувала щось йому на вухо. Вона скидалася на стару діву — присадкувата, з коротким кучерявим буро–каштановим волоссям, у яке вплела жахливу рожеву стрічку під колір пухнастого рожевого джемпера на ґудзиках, одягнутого зверху на мантію. Вона повернулася, щоб зробити ковточок зі свого келиха, і Гаррі з жахом упізнав бліде ропушаче обличчя й вирячені, з мішками, очі.

— Це ж та жінка, Амбридж!

— Хто? — перепитала Герміона.

— Та, що була на слуханні моєї справи! Вона працює у Фаджа!

— Гарненька в неї кофтина, — вишкірився Рон.

— Вона працює у Фаджа! — спохмурніла Герміона. — А чого тоді вона приперлася сюди?

— Не знаю…

Герміона, примруживши очі, оглянула вчительський стіл.

— Ні, — пробурмотіла вона, — ні, явно, що ні…

Гаррі не розумів, про що вона говорить, але не спитав. Його увагою заволоділа професорка Граблі–Планка, котра щойно з’явилася за вчительським столом. Вона пробралася до самого кінця столу й сіла там, де зазвичай сидів Геґрід. Це означало, що першокласники вже прибули озером до замку.

І справді, за кілька секунд відчинилися двері вестибюлю. Довжелезною вервечкою зайшли перелякані першокласники на чолі з професоркою Макґонеґел, що тримала в руках ослінчик зі старезним чаклунським капелюхом — латаним–перелатаним і з отвором біля пошарпаних крисів–полів.

Гомін у Великій залі поступово вщух. Першокласники поставали рядочком перед учительським столом, обличчями до решти учнів, а професорка Макґонеґел акуратно поставила попереду ослінчик і відступила.

Обличчя першокласників блідо відсвічували у сяйві свічок. Маленький хлопчик посеред ряду, здається, затремтів. Гаррі на мить пригадалось, як він сам злякано стояв отам, чекаючи невідомого випробування, що мало визначити, в якому гуртожитку він опиниться.

Всі учні затамували подих. Раптом капелюх широко, мов рота, роззявив свій отвір біля крисів і заспівав:

• Давно, коли я юним був,
• І Гоґвортс щойно народивсь,
• Хто думав, що його батьки
• Навік розлучаться колись?
• Метою спільною вони
• Були зігріті:
• Створити школу чаклунів–Найкращу в світі.
• «Навчати будемо дітей!» — Казала так четвірка друзів,
• Не знаючи, що дружба ця
• Піддасться зраді і нарузі.
• Друзяк вірніших не було.
• Ніж Слизерин і Ґрифіндор,
• Рівнятися на них могли
• Лиш Гафелпаф і Рейвенклов.
• Та що там трапилось, чому
• Тій дружбі враз настав кінець?..
• Я спробую розповісти,
• Бо я ж там був (хай йому грець!).
• Раз каже Слизерин: «Вчимо
• Лиш чистокровних в нашій школі»,
• А Рейвенклов йому: «Ні, тих,
• Хто має розуму доволі».
• А Ґрифіндор: «Навчаймо лиш
• Відважних, мужніх і сміливих».
• «Для мене ж», — каже Гафелпаф, — Немає учнів особливих».
• Отак сварилися вони,
• Ніяк дійти не в змозі згоди,
• Аж врешті кожен заснував
• Гуртожиток окремий згодом.
• Відтоді Слизерин навчав
• Лиш чистокровних,
• А Рейвенклов — розумних лиш
• І красномовних.
• Відважні, з духом бойовим
• До Ґрифіндора прямували,
• А Гафелпаф приймала всіх,
• Що чарів вчитися бажали.
• Завирувало там життя,
• Роки у радості минали.
• Аж доки знов гіркі часи
• Зневіри й розпачу настали.
• Гуртожитки, що мов стовпи,
• Тримали на собі цю школу,
• Сварились люто, мов сліпці,
• І все валилося додолу.
• Уже здавалось, що кінець
• Настане Гоґвортсу навіки,
• Коли ішов на друга друг,
• І полились криваві ріки.
• Та несподівано тоді
• Старенький Слизерин помер,
• І вщухли сутички, однак
• Не стало злагоди й тепер.
• Засновники усі утрьох
• Шкільні вирішували справи,
• Та єдності не знали вже
• Колись незламні їхні лави…
• Спливли століття, й нині знов
• Я сортувати буду вас,
• Я — Сортувальний Капелюх,
• Настав мій день, настав мій час.
• Та цього року вам скажу
• Одну доволі дивну штуку–Те, що ділити мушу вас,
• Завдасть мені і болю, й муки.
• Це мій обов’язок, тож я
• Сортую чесно вас щороку,
• Але боюсь, щоб не приніс
• Розподіл цей біди, нівроку.
• Остерігайтесь небезпек,
• Розгадуйте таємні знаки,
• Готуються на Гоґвортс наш
• Смертельних ворогів атаки.
• Єднаймося, допоки час,
• Відкиньмо геть усі вагання, — Я попередив… а тепер
• Розпочинаймо Сортування.

І Капелюх знову завмер. Залунали оплески. І вперше на Гарріній пам’яті вони переривалися бурмотінням і шепотінням. Скрізь у Великій залі учні перемовлялися одні з одними, і Гаррі, аплодуючи разом з усіма, чудово знав, про що вони говорять.