Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

— І тут, в домі Елронда, ти знайдеш розгадку, — сказав Арагорн, підвівшись з місця, і кинув на стіл перед Елрондом свій меч — вірніше, клинок, зламаний надвоє.

— Ось він, Зламаний Меч!

— Але хто ти, та що зв’язує тебе з Мінас–Тірітом? — спитав Боромир, з подивом поглянувши на худорляве обличчя та пошарпаний одяг Слідопита.

— Це Арагорн, син Арахорна, — сказав Елронд, — рід його сягає по низці поколінь до Ісіддура з Мінас–Ітілю, сина Еленділа. Він — ватажок дунаданів півночі, нині, на жаль, нечисленних.

— Тоді, значить, це належить тобі! — збуджено вигукнув Фродо, скочивши так, немов хтось негайно намагався відібрати в нього Перстень.

— Він не належить нікому з нас, — заперечив Арагорн. — Але так вже тобі судилося — стати на якийсь час носієм його.

— Дістань Перстень, Фродо! — звелів Гандальф. — Час настав. Покажи його, і тоді Боромир збагне загадку до кінця.

Запала тиша, всі очі звернулися до Фродо. Йому раптом стало ніяково та страшно; дуже не хотілось показувати Перстень і навіть торкатися до нього. От якби опинитись миттю далеко звідси! Перстень блищав та переливався, коли він тремтячою рукою показав його усім радникам.

— Ось Прокляття Ісілдура! — промовив Елронд.

Очі Боромира зблиснули, коли він побачив золоту дрібничку. «Напіврослик! — пробурмотів він. — Отже, значить, скоро збудеться доля Мінас–Тіріта? Але навіщо тоді шукати Зламаний Меч?»

— У пророцтві нічого не сказано про долю Мінас–Тіріта, — нагадав Арагорн. — Але великі події дійсно Наближаються. Ці уламки — від меча Еленділа, що зламався у ту мить, коли вій впав мертвим. Нащадки берегли їх, навіть коли всі інші надбання були втрачені; бо в давні часи наш народ вірив, що Нарсіл буде перекований, коли знайдеться Перстень — Прокляття Ісілдура. Тепер ти бачиш меч, на який натикає пророцтво. Що скажеш? Чи бажаєш повернення Дому Еленділа до земель Гондору?

— Мене послали не прохати благодійності, а розгадати загадку, — з пихою відповів Боромир. — Але нам доводиться скрутно, і меч Еленділа став би нам такою підмо гою, на яку ми й сподіватися не могли… якби він справді виплив з глибочини минулого, — і гондорець знов недовірливо поглянув на Арагорна.

Фродо помітив, як Більбо нетерпляче засовався, відверто обурений за свого друга, — і раптом, скочивши, продекламував:

• Справжнє золото не блищить,
• Хто блукає — не заблукав,
• Дуб коріння пускає вглиб,
• Щоб мороз його не дістав.

• Не зламався під гнітом літ
• Мудрий лицар, хоч срібна скронь.
• З тіней світло вийде у світ,
• А крізь попіл блисне вогонь.

• Меч, що вістря втратив в бою,
• Перекований буде вмить.
• А нащадок давніх владик
• Віднайде корону свою.

— Це, може, не дуже до ладу, зате доречно, — якщо тобі не досить слова Елронда. Коли вже ти заради цього витратив сто днів на мандри, варто добре прислухатись! — І Більбо, пирхнувши, знову всівся.

— Я склав це сам, — пошепки повідомив він Фродо, — давно вже, коли він уперше розповів про себе. Знаєш, я вже майже жалкую, що мої пригоди скінчились і я не зможу супроводжувати його у вирішальний момент…

Арагорн посміхнувся до старого гобіта і знову звернувся до Боромира.

— Твою недовіру легко зрозуміти, і я вибачаю тобі. Мало схожий я з Еленділом та Ісілдуром, якими зображають їх величні статуї у чертогах Денетора. Я — не Ісілдур, а лише його нащадок, життя прожив довге і нелегке; ліги, що відділяють Гондор від Рівенделлу, — лише мізерна частка шляхів, що я сходив. Я долав ріки й гірські перевали, перетинав рівнини, бував також у далеких областях Рун та Харад, де світять незнайомі сузір’я. Але мій дім — моя вітчизна — це північ. Тут споконвіку жили нащадки Валанділа, з покоління у покоління, від батька до сина простяглась безперервна нитка. Щастя зрадило нас, і народ наш майже повимирав; але Меч завжди знаходив собі нового хранителя. І ще одне я хочу сказати, Боромире: ми, слідопити з глухих лісів, самотні, ми лише мисливці — але здобиччю нашою завжди були слуги Ворога; бо вони є всюди, не тільки у Мордорі. Якщо Гондор служив нездоланною перепоною, то нам дісталася інша доля. Буває зло, від котрого не допоможуть ані міцні стіни, ані люті мечі. Ви мало знаєте про землі за своїми межами. Спокій та свобода, кажеш? Без нас Північ не знала б, що це таке. Страх заполонив би ці землі. Але ми заступаємо дорогу темряві, що повзе з безлюдних гір, що приходить крадькома з безпросвітних лісів. Які дороги залишилися б проїжджими, хто охороняв би мирні поля та спокій простого люду, що сидить вдома, якби дунадани дозволили собі відпочити чи всі поснули б вічним сном?