Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

Перш ніж лягати спати, тягли жереб, кому вартувати. Перша черга випала Гімлі;

Арагорн і Леголас лягли. Засинаючи, Слідопит пробурмотів:

— Пам’ятай, Гімлі, не рубай, не ламай живі дерева. По хмиз теж далеко не ходи. Коли щось трапиться — буди мене…

Він загорнувся у ковдру й заснув. Леголас лежав з відкритими очима — розкинувши руки, сплітаючи нічну яву з глибоким сном, як це вміють усі ельфи. Гімлі влаштувався біля вогню, задумливо погладжуючи лезо своєї сокири. Шелестіло листя, більше ніщо не порушувало нічної тиші. І все ж чомусь Гімлі закортіло озирнутися.

Там, де світло зливалося з навколишньою темрявою, гному привиділася постать згорбленого старця з патерицею, у плащі та широкому капелюсі, глибоко насуненому на чоло. Гімлі підскочив, хотів крикнути, але горло перехопило; гном у збентеженні відсахнувся, хруснула гілка. Розбуджені цим звуком, Арагорн і Леголас вп’ялися очима у загадкове видіння. Старець не видав ані звуку, не поворухнувся.

— Що вам потрібно, дідусю? — запитав Арагорн. — Якщо змерзли — підійдіть, погрійтеся.

Арагорн зробив крок уперед, але старець вже зник, мов розчинився у темряві. Шукати його було б зайвою працею — місяць сховався, ніч була чорна, мов смола. І цю смоляну темряву розпороло заливчасте іржання.

— Коні! — шалено крикнув Леголас. — Тримайте коней!

Але Хасуфель і Арод вже зірвалися з прив’язі і помчали невідомо куди. Як грім серед ясного неба — залишитися без коней перед лицем Фангорна, далеко від населених місць… Іржання й пирхання завмерли, віддалилися, і знову тільки вітер шурхотів мертвим листям.

— Отже, коней ми втратили, — підбив підсумки Арагорн. — Нам їх не знайти, хіба що самі повернуться. Доведеться якось обійтися. Добре хоч ноги ще при нас…

— Нога! — вигукнув Гімлі. — Понести нас вони здатні, але нагодувати…

Він підкинув хмизу й посунувся до вогню.

— А вдень навіть чути не хотів про їзду верхи, — засміявся Леголас. — З тебе ще вийде чудовий наїзник!

— Чи буде ще можливість для цього? — пробурмотів Гімлі. — Коли хочете знати, що я думаю, так ось: усе це штуки Сарумана. Пам’ятаєте, Еомер розповідав — той тиняється тутешніми краями в плащі з каптуром. Це він поцупив коней або просто налякав. У добрячу халепу вскочили! Запам’ятайте мої слова — це тільки початок!

— Твої слова я запам’ятаю, — сказав Арагорн. — А ось ти забув: у нашого дідуся на голові був капелюх, а не каптур. Дочекаємося ранку, а там побачимо. Я стану на варті, а ти лягай, Гімлі. Мені однаково більше не заснути, я поки трохи поміркую.

Арагорна змінив Леголас, потім знову настала черга Гімлі. Але до самого ранку нічого більше не трапилось. Невідомий дідусь не з’являвся, роханські коні не повернулись.

Розділ 3

ДОБЛЕСНІ УРУК–ХАЇ

Піна мучили кошмари: він чув свій власний слабкий крик «Фродо, Фродо!», ім’я лунало в темних підземеллях, але замість доброго старого друга з темряви ширилися перекривлені потвори і тешися волохаті лапи. Де ж Фродо, де Меррі?

Холодний вітер дихнув у обличчя. Пін оговтався. Наставав непогожий вечір, і дійсність здалася анітрохи не кращою за сон. Пін лежав на землі, руки, коліна й щиколотки його були міцно зв’язані; поруч — Меррі, жовтувато–блідий, з головою, обмотаною брудним ганчір’ям. А навкруги кишіли орки. Вони сиділи, стояли, вешталися туди–сюди — багато орків, ціла банда. Пін спробував склеїти уривки спогадів. Вони з Меррі побігли до лісу… Навіщо? Чому вони мчали, мов навіжені, з відчайдушним криком і не слухаючись Блукача? І як їм пощастило викотитися саме під ноги оркам? Ті заверещали, але битися не поспішали, хоча Меррі рубався з ними щосили. Добрий, відважний Меррі… Потім їх розшукав Боромир. Він примусив орків прийняти бій, багатьох повбивав, інші порозбігалися. Тоді вони втрьох кинулися до ріки, але не встигли зробити й десяти кроків — вороги знову напали, тепер уже всім гуртом, і серед них з’явилися величезні гобліни дивної породи. Стріли посипалися дощем, і всі цілили в Боромира. Лицар затрубив у свій ріг, луна прокотилася лісом, орки одразу ж боязливо відступили; але на заклик ніхто не відгукнувся, і вороги з потроєною люттю навалилися втретє. Останнє, що закарбувалось у пам’яті Піна, був Боромир: він осідав на землю, і чорна стріла тремтіла в його грудях. А потім — морок, темрява…

«Мабуть, мені дали палицею по голові, — подумав Пін. — А Меррі, здається, ще гірше довелося… Що ж сталося з Боромиром? І чому нас не вбили? Де ми? Куди нас тягнуть?»