Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Це Углук зі своїми, — сказав Меррі. — Чи не час нам тікати? Мені щось не дуже кортить зустріти цього пана вдруге…

Гобіти підхопилися й кинулися навтіки. Тому їм не довелося побачити, як оточили Углука біля узлісся Фангорну, як Еомер, син Еомунда, третій маркграф Рохану, спішившись, бився з ватажком найманців Сарумана один на один — і переміг. А інші роханці тим часом наздоганяли в широкому степу останніх недобитих орків.

Закінчивши цю нелегку справу, воїни зібрали своїх загиблих, насипали над їхніми тілами курган і проспівали погребальний гімн. Потім спалили рештки орків і розвіяли ворожий попіл за вітром.

Таким був кінець банди. Не залишилось жодного свідка, не було кому повідомити про розгром Мордор чи Ізенгард. Тільки дим від багаття стовпом підіймався в небо, і там його помітили численні уважні очі.

Розділ 4

СТАРИЙ ЕНТ

Намагаючись не збитися з напрямку на захід, гобіти йшли берегом річки, йшли швидко, наскільки дозволяв дрімучий бурелом. Але чим далі від орків, тим слабшав страх, і поступово вони зменшили ходу. Ставало душно, наче під щільною запоною гілля не вистачало повітря. Нарешті Меррі не витримав:

— Не можу більше! Давай хоча б дух переведемо.

— Давай, — погодився Пін. — Заразом поп’ємо водиці. У мене горлянка геть пересохла.

Вони видерлися на товстий корінь, що крутим коліном скривився над рікою, і напилися із жмені. Обом одразу ж стало легше. Тут же, на корчі, вони присіли, зануривши поранені ноги по коліно у воду. Ліс мовчав, численні стовбури юрмлячись поринали в сиву напівтемряву.

— Ти часом не заблукав, проводире? — запитав Пін. — Давай і надалі триматися цієї Ентули, чи як там ти її називаєш. У разі чого завжди можна буде повернутися туди, звідки прийшли.

— Можна–то можна, вистачило б сил, — сказав Меррі. — Якщо й надалі не буде чим дихати…

— Дивлюся я на це все і чомусь згадую велику залу в нас удома, — сказав Пін. — Там жив старий Тук, обстановка старіла разом з ним, а коли він помер, з того часу ніхто там ні до чого не торкався. Старий був моїм прапрадідом, так що було це років сто тому, а для цих хащ — усе одно що вчора. Поглянь–но, які велетенські борода, вуса мохові! І листя торішнє чомусь не опало… Якось неприбрано. Навіть не уявляю, як тут буде весною, якщо вона сюди взагалі зазирає!

— Ну, сонце сюди напевне зазирає, — сказав Меррі. — Тут зовсім не так, як у Чорноліссі, пам’ятаєш, Більбо розповідав? Там млосно, темно, і мешкає усіляка нечість. А тут просто дуже тінисто й дуже… деревно, чи що? Важко повірити, що тут мешкає яка–небудь живність.

— В усякому разі, гобітам тут не вижити, — уточнив Пін. — Тут на сто миль навкруги ані крихти їжі не знайдеш, а які в нас запаси — сам знаєш…

— Жалюгідні, — зітхнув Меррі. — Сюди б наші торбинки з Причального Лугу…

Він витяг пом’ятий пакунок, прикинув: ельфійських крихт могло вистачити хіба що на п’ять днів найскромнішого харчування.

— І ковдр у нас немає, і теплого нічого. Куди б ми не пішли, будемо вночі мерзнути…

— І все ж таки потрібно обрати, куди йти, — сказав Пін. — Час–бо спливає! Ох, а це що?

За деревами, там, де щойно висіла сіра каламуть, наче спалахнув яскравий ліхтар.

— Сонечко знайшло собі віконце! — зрадів Меррі. — Здорово! Підемо туди, га? Тут, мабуть, недалеко…

Однак шлях до мети виявився довшим, ніж здавалося спочатку. Довелося подолати крутий підйом; під ногами замість трави захрустіло дрібне каміння. Але золотий ліхтарик горів усе гарячіше, і нарешті вони вийшли на сонячне світло. Перед ними височіла прямовисна скеля, і сонце гріло її кам’яне пласке обличчя. На самій скелі жодне дерево не могло утриматися, але ті, що росли біля підніжжя, напружуючи гілля, тяглися до тепла. Вони не здавалися мертвими — їхня кора блищала вологою чорнотою й світлою бронзою, крони опушила свіжа зелень. Гобіти відчули короткочасний дотик весни…

У твердій породі скелі вітри та дощі видовбали нерівні, криві сходинки. Вони вели на вузький голий карниз, що був вкритий по краю щетинистою травичкою та вузлуватими кущиками терну. На карнизі стирчав кострубатий стовбур з парою товстих, пригнутих донизу сучків — наче сутулий старець вийшов погрітися на ранньому сонечку.

— Підемо туди, — нетерпляче закричав Меррі. — Там і подихаємо досхочу, і роздивимось!