Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Я відв’яжу тебе, тільки якщо заприсягнешся, — сказав Фродо. — Втім, чим ти можеш твердо присягтися?

— Клянуся, все, що велиш, буду робити! — вигукнув Горлум, катаючись по землі. — Боляче, рятуйте!

— Чим ти можеш заприсягтися? — знов запитав Фродо.

— Смеагорл, — зненацька рівним голосом сказав Горлум і широко розкрив очі, — Смеагорл заприсягнеться своїм скарбом!

Фродо випростався і знову здивував Сема і змістом, і тоном своїх слів:

— А не боїшся? Хіба тобі не відомо, як було проречено? «І один — Володарю Тьми на чорнім престолі»! Така клятва зв’яже тебе надійно. Одначе ВІН підліший за тебе. Він може переінакшити твої слова. Бережися, Смеагорле!

Горлум скиглив, але продовжував повторювати:

— Присягаюся своєю радісстю!

— І що обіцяєш?

— Я буду гарний, — хрипко заквилив Горлум. Він плазував біля ніг Фродо, трусився, зляканий власними словами. — Смеагорл клянется ніколи не допустити, щоб ТОЙ, інший, одержав мою коштовність! Смеагорл вас врятує. Я присягнуся на моїй радості, дістань же її!

— Ні! — відповів Фродо, дивлячись на Горлума зверху вниз із суворою жалістю. — Тобі просто хочеться побачити і доторкнутися, хоч ти знаєш, що від цього втратиш розум. Присягайся ним, але не торкайся його. Ти ж знаєш, де ВІН, Смеагорле! Знаєш! Він перед тобою!

Сему здалося, ніби Фродо виріс: гордий володар, повний прихованої моці, і біля ніг його жалюгідний скімлячий пес. Але при тому було між ними щось спільне; вони розуміли один одного без слів. Горлум підвівся і все намагався схопитися за куртку на грудях Фродо.

— Геть! Не тягни лапи! — прикрикнув Фродо. — Клянися!

— Клянуся, клянуся, — замурмотів Горлум. — Буду служити власнику моєї радості. Хазяїн гарний, і Горлум гарний, горррлум, горрлум…

Раптом він заридав, впиваючись зубами в петлю на щиколотці.

— Відв’яжи його, Семе, — звелів Фродо.

Сем неохоче підкорився. Горлум відразу підхопився, як покараний собака, що готовий стояти на задніх лапках, аби хазяїн погладив. Щось в ньому змінилося. Він став менше сичати, менше пхикати, говорив, звертаючись прямо до гобітів, і перестав звертатись до себе як до окремої істоти. Він тремтів і задкував, коли гобіти наближалися до нього чи робили різкий рух, уникав доторкатися до ельфійських плащів, але у всьому іншому намагався бути гарним. Достатньо було гобітам обмінятися жартом чи Фродо звернутись до нього з добрим словом, щоби він вибухнув догідливим кудкудаканням, а найменший осуд викликав потоки сліз. Сем намагався з ним не зв’язуватись. Новий Смеагорл викликав у нього ще більшу відразу, ніж Горлум.

— Ну, Горлуме, чи як там тебе, — сказав Сем. — Рушай вперед! Місяць сховався, час не жде!

— Так–так, — закивав Горлум. — Між південними і північними болотами є тільки один прохід. Я сам його відшукав. Орки там не ходять, не знають дороги. Орки обходять болота навкруги. Вам пощастило, що ви зустріли Смеагорла. Смеагорл вас проведе!

Він жваво пробіг десяток кроків і зупинився, оглядаючись, як собака, що проситься погуляти.

— Куди! — крикнув Сем. — Моя мотузочка завжди напоготові!

— Що ти, що ти! Смеагорл заприсягся!

Вони вирушили в путь глибокої ночі, при слабкому світлі холодних зірок. Спершу Горлум повів їх на північ, назад до мокрої канави, потім завернув навскіс праворуч, віддаляючись від хребта Емін–Мейл по кам’янистій ярузі, що тяглася до самих боліт! Швидко, безшумно рухалися вони в темряві. Чорна ніч, чорна тиша стояла над пустельними рівнинами Привражжя.

Розділ 2

ЧЕРЕЗ ТРЯСОВИНУ

Горлум рухався моторно, витягав шию, нюхав, часом ставав навколішки. Нелегко було встигати за ним; але мимовільний провідник, здавалося, покинув усі думки про втечу; якщо гобіти відставали, він затримувався і чекав. За кілька годин вони знову вийшли до вже знайомої поперечної канави, але вже набагато далі від гір.

— Тут! — оголосив Горлум. — Тут можна спуститися і пройти далеко, туди! — він показав на схід, звідки йшов важкий, нудотний дух боліт.

Горлум покрутився на крутім схилі, потім тикнув пальцем униз:

— Оце спуск! Смеагорл вже колись спускався отут. Ховався від орків…

Він рушив першим, гобіти за ним. Спуском виявилася справжня канава; вона у цім місці ставала неширокою і мілкою — усього ліктів десять–дванадцять. По дну розтікалася вода — одна з незліченних річок, що стікають з гір, щоб завмерти у стоячих ставках і драговиннях. Горлум повернув праворуч, приблизно у напрямку на південь, і потягся, шльопаючи пласкими ступнями по воді. Йому була приємна вогкість, він хихотів і навіть пробував нишком мугикати щось, начебто пісеньку: