Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

Ельфи заворушились, зашепотіли; Келеборн здивовано поглянув на Гімлі, але Володарка посміхнулась:

— Кажуть, що гноми майстерно працюють руками, але не язиком. Про Гімлі цього не скажеш. Ніхто ще щ висловлював мені такого прохання — зухвалого, але водночас шанобливого! І як можу я відмовити, якщо сама примусила його говорити? Але зізнайся, що ти зробиш, якщо одержиш цей дар?

— Буду зберігати, як скарб, пані, на спомин про слова, що ти сказала під час нашої першої зустрічі. А якщо мені пощастить повернутись до рідної кузні, я покладу його до кришталевої скриньки, щоб передати нащадкам як довічний заповіт доброї волі Гори та Лісу.

Тоді Володарка розплела одну свою довгу косу, відрізала тонке золоте пасмо і подала Гімлі.

— Прийми це і послухай, — сказала вона. — Я не стану пророкувати, бо пророцтва нині ненадійні, адже з одного боку маємо пітьму, а з другого — тільки надію. Але якщо надія не підведе, тоді я кажу, Гімлі, сине Ґлоїна: золото потече до тебе рікою, але ніколи не заволодіє твоєю душею.

— А тепер, — сказала вона, звертаючись до Фродо, — останнім будеш ти, Хранителю Персня, хоч не останній ти у моїх думках. Для тебе я приготувала ось це. — Вона підняла кришталеву посудинку–фіал; від руху її руки він заблищав і бризнув на всі боки білим промінням. — Цей фіал вміщує краплі води з мого джерела, пронизані промінням зірки Еаранділу. Чим темніша ніч, тим ясніше він світить; хай допоможе він тобі, коли всяке інше світло згасне! Пам’ятай Галадріель та її Дзеркало!

Фродо взяв фіал, і в ту мить, поки той, сяючи, переходив у його руки, він знову побачив Галадріель, величну та прекрасну, але вже зовсім не страхітливу. Він вклонився, але слів для відповіді не знайшов.

Нарешті Володарка підвелась, і Келеборн повів Хранителів до причалу. Було вже опівдні, золоте світло заливало зеленіючий Кут, вода сріблясто виблискувала. Все давно було готове. Хранителі посідали по своїх місцях. З прощальними вигуками ельфи довгими жердинами відштовхнули човни від берега, і світла вода понесла їх. Мандрівники сиділи мовчки, нерухомо. На зеленому березі, на виступі мису Кута безмовно стояла Галадріель. Пропливаючи повз Кут, вони всі глянули на неї і не відводили очей, поки човни повільно відпливали геть; але здавалось, ніби це Лоріен відпливає, мов яскравий корабель, де щогли — зачаровані дерева, — пливе до забутих берегів, а вони, не маючи сили допомогти, завмерли на краю сірого світу, позбавленого листя.

Тим часом Срібна злилася з водами Великої Ріки, човни розвернулися та швидко попливли на південь. Невдовзі біла постать Володарки зовсім змаліла; вона сяяла, мов скляне вікно на далекому горбі на заході сонця чи озеро, коли дивишся на нього з гори: кристал, забутий на лоні землі. Потім Фродо здалося, що вона підняла руки в останньому прощальному привітанні, і вітер доніс її голос, слабкий, але ясний. Вона співала прадавньою мовою ельфів–вигнанців з–за Моря, і гобіт не зрозумів слів, а прекрасна мелодія не втішила його.

Втім, як це трапляється з ельфійською мовою, слова закарбувалися у пам’яті Фродо, і багато років по тому він переклав їх, старанно, як міг: мова ельфійських пісень була йому мало зрозуміла, а ще й до того йшлося у пісні про речі, майже не відомі у Середзем’ї:

• Ай! Лауріе лантар лассі сурінен,
• Йені унотиме ве рамар альдарон!
• Йені ве лінте йулдар аваніер
• мі оромарді ліссе–мируворева
• Андуне пелла, Вардо теллумар
• ну луїні йассен тінтілар і елені
• омаріо айретарі–ліринен.
• Сі ман і йулма нін енкуантува?
• Ан сі Тінталле Варда Ойолоссео
• Ве фаніар маріат Елентари органе
• ар іше тіер ундулаве лумбуле;
• ар синданоріелло кайта морніе
• і фалмаліннар імбе мет, ар хисіе
• унтупа Калакіріо мірі ойале.
• Сі ванва на, Ромелло ванва, Валімар!
• Намаріе! Най іруваліе Валімар.
• Най еліе ірува. Намаріе!

«О, як кружляє під вітром золоте листя, як опадають, ніби листя, незчисленні літа! Довгі літа промайнули, немов легкий вітерець над духмяним лугом, у високих чертогах Заходу, під синіми склепіннями Варди, де зірки миготять, слухають її спів, її голос, царствений та святий. Хто знов наповнить мій келих? Адже нині Варда, Зоряна, що запалює зірки, володарка світил, на одвічно–сніговій горі звела руки свої, ніби хмари, і тінь вкрила дороги; поза колом сутінок пітьма вкрила пінні хвилі, що розділяють нас» і навіки розтануло в тумані світло Калакірії. Загубили ми Валімар, загубили ті, хто залишився на сході! Прощавай же! Може статися, ти відшукаєш Валімар, Може статися, що тобі судилося його знайти. Прощавай!» Варда — це ім’я тої Володарки світу, котру ельфи–вигнанці звуть Елберет.