Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

На правому, західному березі ліс теж скінчився, але там земля була пласка, подекуди підмальована широкими зеленими латками трави. Там росли цілі ліси такого високого очерету, що зовсім заступав вид на захід, коли маленькі човни линули повз них, з шелестінням торкаючись краю заростей. Темні сухі волоті згинались і гойдались під холодним вітерцем, посвистуючи тихо й сумовито. Де–не–де в просвітках несподівано відкривались перед Фродо широкі луги, за ними якісь горби, а зовсім далеко, на обрії, темною смужкою відбивались південні гряди Імлистих Гір.

І ніде ніякої живності — самі птахи. Зате вже цих було досхочу: очерет сповнювався свистом та цвіріньканням, хоч самі пернаті співаки показувалися зрідка. Двічі мандрівники чули шелест лебединих крил та, поглянувши на небо, помічали велику зграю, що відлітала до вирію.

— Лебеді! — здивувався Сем. — Та які ж здоровезні!

— Так, — відізвався Арагорн, — та ще й до того чорні.

— Ця земля така широка, порожня й похмура! — зітхнув Фродо. — А я чогось уявляв, що ближче на південь буде тепліше та веселіше, а потім зима й зовсім відступить!

— Але ж ми тільки наближаємось до півдня, — пояснив Арагорн. — Тут ще зима, і до самої весни буде холодно, може, навіть і сніг випаде. Далеко внизу, у затоці Белфалас, куди впадає Андуїн, тепло й весело — вірніш, було б весело, якби не близькість Ворога. Але зараз ми відійшли ледве на 60 ліг від вашої Південної чверті, а туди ще сотні довгих миль. Ти зараз дивишся у бік північних рівнин Рохану, землі Повелителів коней. Незабаром ми допливемо до місця, де до Андуїну впадає річка Світла, що починається у Факторні. Уздовж неї йде північна межа Марки Вершників, і за старих часів усе, що лежало між Світлою та Білими Горами, належало цьому народові. Земля їхня приязна, багата, а трави її незрівнянні; але сучасне становище таке важке, що люди не оселяються над Рікою й майже не приходять до її берегів. Андуїн широкий, втім стріли орчі його перелітають, а останнім часом кажуть, ніби вони вже насмілювались переправлятись, нападали на роханські табуни та стайні.

Сем стурбовано оглянув береги. Досі він боявся лісу: за деревами ввижалися йому чужі очі, таємні засади; але тепер він жалкував, що дерев більш нема, бо занадто беззахисним був загін у відкритих човнах, посеред нічим не прикритих земель, на ріці, що розділяла ворогуючі племена.

Минуло ще два чи три дні, і не лише Сем, а весь загін відчув, у якому непевному становищі вони знаходяться. Цілий день веслували вони, невпинно посуваючись на південь, поспішаючи до мети. Береги відходили назад, Ріка стала ширшою та мілкішою; зі сходу потяглися тепер кам’янисті розсипи, у воді траплялися галькові мілини, примушуючи їх гребти обережно. Брунатна пустеля змінилася на мертві низькодоли; понад ними шуміли холодні вітри зі сходу. На тому березі замість лугів з’явились горби, вкриті зів’ялою травою, а між ними — купинясті баюри. Фродо сумував за лугами та водограями, за ясним сонцем та тихими дощами Лоріену. У човнах мало розмовляли й взагалі не сміялись. Кожен з Хранителів занурився у власні думи. Серце Леголаса прагнуло повернутися до літніх ночей під зорями Півночі, у букових лісах; Гімлі подумки міркував, з якого золота кувати скриньку для подарунка Володарці Лоріену. Меррі та Пінові у середньому човні було невтішно: Боромир безперестанно бурмотів щось до себе, інколи навіть покусував нігті, немов його томила тривога чи сумніви, а то раптом ухопить весло, підгребе ближче до човна Арагорна та, похилившись уперед, дивиться на Фродо. Тоді Пін, що сидів на носі спиною до течії, помічав дивний полиск у його очах. А Сем ніяк не міг призвичаїтися до човна, хоч і визнав, що вони зовсім не такі небезпечні, як його лякали змалку. Йому було тісно, задушно, і нічого робити, як тільки видивлятися на зимові краєвиди та сіру воду під бортами. Навіть коли заходилися веслувати, він залишався не при ділі — веслувати йому не доручали.

На четвертий день, коли споночіло, Сем придивився поверх нахилених голів Фродо та Арагорна до інших човнів; його хилило на сон і дуже хотілося скоріше вилізти на берег та відчути землю під ногами. Раптом щось привернуло його увагу; він ліниво глянув на воду, потім сів та протер очі, але нічого особливого не побачив.

Тієї ночі вони зупинилися на маленькому острівці біля західного берега. Сем, загорнувшись у ковдру, ліг поряд зі Фродо.

— Чудернацька штука мені приснилася години за дві до зупинки, пане, — сказав він.