Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Таж ми не знаємо, чи з ними Хранитель Персня, — сказав Арагорн. — Отже, кинути його? Чи навпаки — йти за ним?

— Спочатку віддамо останню шану, — не поступався Леголас. — Глибоку могилу нам немає чим викопати. Але можна скласти курган. Назносимо каміння…

— Тривала й важка праця, — заперечив Гімлі. — Каміння довелося б носити з берега ріки.

— Віддамо Боромира хвилям Андуїну, — вирішив Арагорн. — Так хоча б кістки його знайдуть спокій…

Поспіхом обшукали орків, покидали до купи шаблі, шоломи та щити, що зім’ялись та подекуди луснули.

— Дивіться, що я знайшов! — вигукнув Арагорн.

З–під зброї вбивць він витяг двійко ножів у вигляді вузьких листків з червоно–золотим візерунком; тут же знайшлися й піхви, оздоблені дрібними самоцвітами.

— Орки такими не користуються. Це кинджали гобітів. Вороги їх відібрали, але не насмілилися привласнити: клинки ж бо нуменорської роботи, на них вирізано за–кляття проти Мордору. Отже, якщо малюки ще живі, то лишилися неозброєними. Це маємо забрати з собою. Може, доведеться ще й повернути власникам…

— А я зберу якнайбільше стріл, — сказав Леголас. — Мій сагайдак порожній.

Уся галявина була вкрита розсипом стріл, звичайних коротких і довших. Доки Леголас збирав їх, Арагорн оглядав убитих.

— Ось ці з Мордору, ці — з півночі. А цієї породи не знаю, і спорядження в них інше.

Дійсно, серед убитих лежали четверо здоровезних гоб–лінів, косооких, з міцними ногами та товстими лапами. За зброю їм правили не криві шаблі, а широкі короткі ятагани й луки з тису, за розміром не менші, ніж людські; щита були оздоблені незвичними позначками: біла доло–ня на чорному тлі, а на залізних шоломах — кована з білого металу рунічна літера «С».

— Цей знак мені ще не зустрічався, — сказав Арагорн, — Що він може означати?

— Неважко здогадатися, — відповів Гімлі. — «С» — це Саурон.

— Ні, — заперечив Леголас, — Саурон не користується рунами ельфів.

— Він приховує своє справжнє ім’я й забороняє не тільки записувати, але навіть промовляти його, — підтвердив Арагорн. — І потім білий — не його колір. Орки Барад–Дура носять знак «Криваве Око». Скоріше «С» — це Саруман. Справджуються Гандальфові побоювання: зрадник довідався про нашу мандрівку. Про загибель Гандальфа йому теж, напевне, доповіли: ті, що чигали на нас у Морії, могли обійти сторожові пости Лоріену. До того ж у Сарумана є й інші інформатори. Пам’ятаєте, як шпигували за нами птахи?

— Нема часу зараз про це гадати, — махнув рукою Гімлі.

— Як не зараз, то пізніше доведеться знайти розгадку, щоб обрати вірний шлях.

— Хтозна, — спохмурнів Гімлі, — чи є взагалі для нас вірний шлях…

Гном зрубав кілька дубових гілок. Гілки перев’язали тятивою від луків, поверх розстелили плащі. На цих простих ношах перенесли на берег Ріки тіло загиблого в бою й зброю — трофеї його останньої битви. Арагорн залишився біля нош, а Гімлі й Леголас помчали бігцем на стоянку, де більше нікого не було. Від Причальної Бухти їх відділяло півтори милі, і тому немало часу збігло, доки вони повернулись на двох човнах, через обережність пересуваючись у тіні берега.

— Ми знайшли тільки два човни, — повідомив Леголас. — Третій пропав, наче розчинився!

— Гадаєш, орки побували й там? — запитав Арагорн.

— На перший погляд, не схоже, — сказав Гімлі. — Вони б геть усе пограбували, а то й сплюндрували вщент.

— Коли повернемось, я сам подивлюся.

Вони опустили Боромира на дно човна, Йід голову підстелили сірий ельфійський плащ, розправили по плечах довге чорне волосся. При боці його поклали розбитий ріг, руків’я й уламки меча — на грудях, ворожу зброю — в ногах. Потім сіли в другий човен, прив’язали погребний до корми й заходилися веслувати. У цілковитому мовчанні випливли на стрижень Ріки. Боромир лежав безтурботний, наче заколисаний гойданням хвиль. Холодно блищав срібний пояс — дарунок Лоріену, Урвища Тол–Брандіру пашіли жаром: сонце вже повернуло на вечірній пруг. Прямо попереду вирував, іскрився золотою піною водоспад Раурос. Повітря здригалося від грізного ревіння води.

Надійшов час рубати останню прив’язь. Сильна течія підхопила човен Боромира, а його друзі залишились на місці, вигрібаючи проти течії веслами. Ось він проплив повз них, його відносить все далі й далі, ось уже тільки рисочка темніє серед райдужних іскор — і зовсім зникає з виду…