Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

Але Тед знов засміявся:

— Якщо вірити старим казкам, то в цьому нічого надзвичайного нема. Чи є якесь діло до них тобі або мені? Хай собі пливуть! Закладаюсь — ти їх сам не бачив, та й ніхто інший у нашім Краї!

— Хто зна, — задумливо протягнув Сем.

Він був майже певний, що одного разу бачив ельфа у лісі, й сподівався ще колись побачити, зблизька. З усіх переказів, які він чув парубком, його найсильніше хвилювали ті уривчасті, напівзабуті історії про ельфів, які ходили поміж гобітів.

— Навіть серед тутешніх мешканців дехто підтримує знайомство з Пречудним Народом та одержує новини від них. Скажімо, пан Торбинс, на якого я працюю. То він казав, що ельфи відпливають, а кому краще знати, як не йому. А старий пан Більбо й того більше знав; чимало всякого мені порозповідав, коли я ще хлоп’ям був.

— Та вони обоє навіжені, — відмахнувся Тед. — Принаймі старий зовсім божевільний, а Фродо теж невдовзі з глузду з’їде. Коли ти від них новини дістаєш, значить, цілу купу нісенітниць зібрав. Добре, хлоп’ята, мені час додому. Ваше здоров’ячко!

Він видудлив свій кухоль і почвалав до дверей. Сем замовк і вже не втручався до розмови. Він мав досить про що міркувати. По–перше, у садку Торби–на–Кручі багато роботи, і вранці на нього чекала клопітлива днина, якщо розпогодиться: трава швидко підростала. Однак не самі садові справи цікавили Сема. Посидівши ще хвилинку, він зітхнув і вийшов з трактиру.

Квітень був напочатку, і небо виядрювалося з–під хмар після сильного дощу. Сонце вже закотилося, прохолодний блідий вечір тихо танув у сутінках. Сем ішов додому під першими зорями, повз Гобітон, вгору по Кручі, щось насвистуючи неголосно й задумливо.

Саме тоді знову з’явився Гандальф. Після славетного Бенкету він десь пропадав три роки, потім на кілька годин завітав до Фродо, уважно придивився до нього і знову зник. Наступні два роки чарівник з’являвся часто: приходив несподівано після заходу і відходив без попередження до світу. Свої справи та мандри він замовчував, а сам розпитував переважно про звичайні речі: як здоров’я Фродо, чим він займається.

Потім його відвідини чогось припинились. Уже десь років із дев’ять, як Фродо не бачив його і не чув нічого. Він був уже вирішив, що чарівникові набридли гобіти й він більше не повернеться. Але того ж самого вечора, коли Сем у сутінках крокував додому, Фродо почув знайомий стук у вікно кабінету. Здивований та зраділий, Фродо побіг відкривати. Чарівник пильно поглянув на нього.

— Усе гаразд? — поспитав він. — Ти, здається, не змінився, Фродо!

— Та р ти також, — відказав Фродо, але подумав, що Гандальф зістарівся та згорбився.

Він поквапився почати розмову про те, що діється в світі, отож невдовзі вони поринули у бесіду й просиділи так до пізньої ночі.

Вранці, після пізнього сніданку, Фродо з чарівником сиділи біля відкритого вікна кабінету. Яскраве полум’я палало у каміні, але сонечко вже пригрівало, і вітер віяв південний. Всюди — на ланах та на гілках дерев — виблискувала свіжа зелень, умита дощем.

Гандальфові прийшла до пам’яті та весна, коли, майже 80 років тому, Більбо покинув Торбу–на–Кручі навіть без носовичка. Волосся чарівника з тієї пори ще дужче побілішало, борода видовжилася, а на обличчі турботи і знання викарбували нові зморшки, але очі його блищали як колись, і він з тою ж майстерністю та охотою попихкував люлькою, пускаючи кільця диму.

Він мовчав та курив, а Фродо сидів не рухаючись, у глибокій задумі. Звістки, що приніс Гандальф, поплямували тінню навіть цей ясний ранок. Нарешті він порушив мовчання.

— Ти вчора казав, Гандальфе, що маєш нові відомості про мій перстень, а потім відклав розповідь до ранку. Може, тепер скажеш? Ти мовив, що перстень небезпечний, набагато небезпечніший, ніж я гадаю. Як це так?

— Та як не крути, з усіх боків, — відповів чарівник. — Небезпечніший дужче, ніж я насмілювався думати спочатку. Він настільки потужний, що врешті–решт цілковито підкоряє собі будь–яку смертну істоту — власник перетвориться на невільника. У прадавні часи, в Ерегіоні, ельфійські майетри–золотоковці викували декілька перснів, які ти, мабуть, назвав би чарівними. Вони мали різну силу. Слабіші робилися на пробу, заради вправи, але я вважаю, що смертним істотам навіть рони почасти небезпечні. Але Старші Персні, Персні Влади — ті просто загрожують загибеллю… Ні, Фродо, якщо смертний одержить один із Старших Перснів, він не вмирає — але й не росте; життя йому не додається, а тільки роки тягнуться й тягнуться, доки кожна хвиля стає нестерпною. А хто часто надіває перстень, щоб стати невидимкою, починає ТАНУТИ — а наприкінці залишається невидимим назавжди; темрява поглинає його, а там за ним стежить темна сила, що править Перснями. Так, це трапиться неодмінно, раніш чи пізніш — пізніш, якщо власник персня відданий добрій справі та має досить власної сили; але ні сила, ні добрі наміри не врятують: темрява забере його.