Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

Вбивство Деагорла не давало спокою Горлумові, отож він вирішив захиститися, повторюючи про своє «золотко» знов та знов, коли гриз кістки у пітьмі печер, доки сам у це повірив. Бо ж тоді насправді був його день народження, і Деагорл не повинен був жалувати. Виходить, нібито він сам собі зробив подарунок… і так далі на той же лад.

Я стримувався скільки міг, бо з’ясувати правду було вкрай необхідно, але врешті–решт мусив повестися з ним досить жорстко. Я пригрозив йому вогнем — і ось тоді витяг з нього нарешті правдиву історію, слово за словом, разом зі скиглінням та бурмотінням. Він скиглив, що його не так зрозуміли, що з ним погано поводяться… Але коли дійшло до гри–у загадки та втечі Більбо, він відмовився говорити далі, лише буркотів якісь темні натяки: він, мовляв, хотів відібрати своє, та не дозволить, щоб його стусали, заводили у якісь нори, він ще всім покаже. Він, Горлум, тепер має друзів, добрих друзів і дуже могутніх. Вони йому допоможуть. Торбинс за все поплатиться… Про це Горлум розмірковував найбільш, він кляв Більбо на всі заставки. Горлум не тільки запам’ятав його ім’я, а ще й знав, звідкіля він родом.

— Як це так?

— Ну, ім’я своє Більбо з дурного розуму сам сказав; а вивідати все інше не складно було, аби тільки він вийшов на світ денний. Авжеж, Горлум залишив печери. Потяг до Персня переважив і побоювання перед орками, і неприязнь до сонячного світла. Він якось перетерпів рік чи два, а потім пішов зі свого лігвиська, бо жага володіння, як і раніш, прив’язувала його до Персня, але той більше не гнітив його, і Горлум дещо ожив. Він відчував себе старим, жахливо старим, проте посмілішав, та ще й до того ж по–звірячому зголоднів.

Світла, сонячного та місячного, він усе ще боявся, та, мабуть, ніколи вже тепер не полюбить; але збагнув, що може ховатися від сонця вдень, а вночі посуватися під покровом листя; блідого холодного сяйва його очиськ вистачало, щоб рухатися безгучно, швидко, хапаючи дрібних створінь, що ловили ґав. Нова їжа надала йому сили й хоробрості, поживна їжа та свіже повітря. Отож нічого дивного, що він і здолав дорогу до Чорнолісся.

— Там ти й знайшов його? — спитав Фродо.

— Там я його бачив. Але перед тим він устиг далеко зайти по слідах Більбо. Важко було витягти з нього розумне слово, він плакався, сипав прокльонами. «Щщо там у нього в кишшеньках? — сичав він. — Він не сскажже, ні, мій миленький. Коротухха–шшахрай… Нечессне запитання. Він спочатку шшахраював, з сссамого початку. Пору–шшив правила. Придушшити його треба було, мій доро–гесссенький, і колисссь ми його придушшим!»

Ось тобі взірець його промов. Вважаю, з тебе вже задосить? Утомлива була праця. Але з окремих натяків я зрозумів, що він доплентався до Есгароту й навіть проліз до вулиць Дейла, підслуховував тут і підглядав там. Адже вісті про великі події далеко розійшлися по Глухомані, багато людей чули ім’я Більбо та знали, звідки він родом. Ми не приховували його повернення додому, на захід. Горлум незабаром вивідав усе, що хотів. ;

— Чом же тоді він не дійшов по слідах Більбо до кінця? — спитав Фродо. — Чом не прийшов сюди?

— У тім–то й річ: Горлум хотів прийти. Він дістався до Великої Ріки, але потім завернув. Велика відстань навряд чи могла його зупинити. Щось примусило його відхилитися. Так вважають мої друзі, ті, хто полював на нього за моїм проханням. Першими віднайшли слід — зовсім свіжий, як на їхню думку, — лісові ельфи. Для них то нескладне завдання. Слід вів крізь усе Чорнолісся туди й назад, але Горлума вони так і не здибали. Ліс бринів чутками про нього, бідканням звірят та птахів. Ходили чутки про жахливу примару, що п’є кров. Він дряпався на дерева, спустошував гнізда; він пролазив у вузькі нори й поїдав звіренят, він шмигав у вікна і знаходив колиски… Але на західнім краї лісу слід завернув у інший бік. Горлум пішов на південь, за межі країни лісових ельфів, де й запропав. А потім я припустився великої помилки, так, Фродо, ще й не першої; хоча боюсь, що остання видасться чи не найгіршою: я зупинився. Не став далі шукати Горлума, бо намагався дещо обдумати і все ще мав довіру до мудрості Сарумана. З тієї пори минули роки. Я поплатився за свою необачність багатьма чорними, страшними днями. Коли, після зникнення Більбо, я знову розпочав пошуки, слід давно пропав. І нічого б не вийшло, якби не допомога Арагорна, найкращого мисливця наших днів. Разом ми шукали Горлума по всій Глухомані, без надії та без успіху; але щойно я вирішив полишити пошук і приділити увагу іншим справам — Горлум відразу знайшовся. Здолавши небезпечну подорож, Арагорн привів його до мене.