Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Їх розташування давно забули, — сказав Гімлі. — Багато хто взагалі вважає, що це вигадка, інші кажуть, наче Сходи зруйновані.

— Вони існують і ніхто їх не руйнував. Багато тисяч сходів звиваються гвинтом від найнижчих ярусів печер до Вежі Даріна, вирубаної у засніженому схилі Срібної Гори, Келебділа. Там у твердій породі пробите вікно, а перед ним вузька площадка, орлине гніздо над прірвою. Сонце горіло над вершиною Келебділа, низини застеляло море хмарок. Ворог вистрибнув через вікно, видихаючи полум’я, я — за ним. Нікому було спостерігати за нами, нікому було скласти пісню про наш двобій… — раптом Гандальф розсміявся. — Але що ж можна було б описати? Здалека здавалося, мабуть, що над Келебділом буяє гроза: гриміли громи, блискавки розщеплювали скелі, вершина сховалася в клубах гарячої пари й диму, сипався густий град… Нарешті я здолав супротивника, скинув його; він покотився, змітаючи все на своєму шляху. Але це зусилля виснажило мене, світло згасло переді мною, я втратив почуття часу й довго блукав дорогами, згадувати про які не варто… Усе ж таки моя доля ще не закінчилася — голий та безпорадний, я повернувся до цього світу, щоб виконати всі задуми. Голий лежав я на вершині Келебділа. Вежа розсипалася порохом, вікно зникло; оплавлені та розколоті скелі завалили вхід на сходи. Усіма забутий на даху світу, я лежав і дивився в небо, і кожен день тягнувся, як століття… Знизу до мене долітат ли голоси весняного пробудження та смерті, пісні й плач. А одного разу до мене злетів повелитель орлів, Вітробій, і поніс мене на своїх крилах.

— Видно, мені на роду написано обтяжувати тебе, друже, що з’являться в скрутну хвилину, — сказав я йому.

— Хіба це тягар! — відповів він. — Зараз ти легкий, наче лебедине пір’я. Крізь тебе сонце просвічує. Чесно кажучи, мабуть, якби я відпустив тебе, ти міг би полетіти сам!

— Та ні вже, краще не відпускай! — попросив я. — Віднеси мене в Лоріен.

— Я туди й лечу, — відгукнувся він. — Адже це Володарка Галадріель послала мене по тебе.

Так я потрапив до Золотого Лісу, вже після того, як ви пішли звідти. Там вилікували мої рани й зіткали для мене цей білий одяг. Я давав поради й вислухував поради, а потім вирушив доганяти вас. І для кожного з вас у мене є звістка з Лоріену. Арагррнові веліли передати такі слова:

• О, Дунадан, о король Елессар: Ельфініт,
• Де твій народ заблукав, у якій далині?
• Час настає, забутим у бій вступить!
• Вершників сіра когорта з півночі мчить…
• Але темно у світі і сіра імла в полях.
• Але мертва сторожа закрила до моря шлях.
• Леголасу Галадріель доручила сказати:
• Леголасе, зелений листок на галузці тонкій…
• Радісно жив безтурботний у плині віків.
• О, стережися моря, як з берега чайки почуєш голос, —
• Серце спокою не знайде у рідних лісах відхололих.

Гандальф замовк і закрив очі.

— А мені… мені ти нічого не приніс? — похнюпившись, запитав Гімлі.

— Слова Володарки темні, — сказав Леголас. — Небагато зрозуміють ті, кому вони призначені.

— Це мене не втішає…

— Чому? — здивувався Леголас. — Невже ти радів би, скажімо, прямому пророцтву загибеді?

— Так, якби їй більше нічого було мені повідомити!

— Ви про що? — стрепенувся Гандальф. — Мені здається, я зрозумів, що мала на увазі Галадріель. Вибач, Гімлі, я відволікся, адже в мене є дещо й для тебе — ясне й зрозуміле. «Гімлі, сину Глоїна, привіт, — сказала вона. — Де б він не був, у моїх думках завжди є місце для нього. Нехай пам’ятає, що слід завжди уважно розглядати дерево, перш ніж рубати!»

— У добру годину ти повернувся, Гандальфе! — вигукнув гном, підскочивши. — Йдемо ж, йдемо! — поквапив він, крутячи сокиру над головою. — Якщо вже голова Гандальфа свята й непорушна, пошукаємо такі голови, які варто відтяти!

— Ну, за таким скарбом далеко йти не доведеться, — запевнив Гандальф. — Добре, годі нам байдикувати.

Він загорнувся у свій старий плащ і пішов униз. Невдовзі всі четверо товаришів повернулися до узлісся. Коней, як і раніше, не було.

— Не повернулися! — розвів руками Леголас. — Підемо пішки?

— Ні в якому разі, — заперечив Гандальф. — Час підганяє.

Він вийшов з–під дерев і пронизливо свиснув. Троє друзів збентежено перезирнулися: такий розбійницький свист з вуст сивобородого старого! Гандальф свиснув удруге, втретє — і вітер приніс із степу ледь чутне іржання у відповідь. Спершу лише Арагорн розрізнив легке дрижання землі, потім копита дрібно застукотіли, все ближче, все дзвінкіше…