Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Якщо попереду на нас не чекає нічого страшнішого за Старий Ліс, то твоє побажання здійсниться. Скажи Гандальфові, щоб негайно прямував до Тракту: ми підемо якомога швидше й не забаримося.

— До побачення! — хором промовили усі мандрівники і зникли під склепінням тунелю.

Фредегар сам пішов додому.

Під землею було темно і вогко. Вихід з тунелю був замкнений ворітьми з товстого залізного пруття. Меррі спішився, відімкнув замок, а коли всі вийшли, штовхнув стулки, і вони із зловісним брязкотом зачинилися.

— Ось бачите, — сказав Меррі, — ми стоїмо на межі Старого Лісу.

— А чи правду про нього кажуть? — спитав Пін.

— А що ти маєш на увазі? Ті байки, що їх няньки розповідали Череванчикові і налякали з дитинства назавжди, — про гоблінів, вовків та все таке, на мою думку, дурниці. У всякому разі, я цьому не вірю. Але Ліс дійсно дивний. Там усі речі здаються живими, не те що у Краї. І дерева не люблять чужинців, стежать за всіма. Удень, звичайно, нічого більше не бува. Може, зрідка найзліші з дерев чи то гілку кинуть, чи коріння під ноги підставлять, чи штрикнуть колючкою. Але вночі, кажуть, трапляються жахливі випадки. Після заходу сонця я тут бував разів зо два, та й тоді далеко не заходив. Мені здавалося, немов дерева шепочуть одне до одного, розповідають плітки чи новини якоюсь незбагненною мовою; а ще гілки гойдалися, коли ніякого вітру не було. Дерева нібито вміють рухатися, можуть оточити прибульця і затиснути. Дуже давно вони навіть спробували напасти на Переплетінь: взяли та й виросли просто перед нею і перехилились усередину. Але гобіти зібралися, порубали їх кількасот і влаштували величезне багаття, а уздовж Переплетені спалили широку смугу. Дерева більше не нападали, але дуже озлилися. Ту галявину, де їх попалили, досі можна побачити у лісі, неподалік від краю.

— А ще що тут є крім дерев? — спитав Пін.

— У хащі лісу та на протилежному краї, якщо вірити чуткам, живуть неймовірні істоти, — відповів Меррі. — Я на власні очі нічого не бачив. Але ж хтось прокладає тут стежки? Та вони зміщуються; знайдеш проторовану стежку, а потім вона гоп! — і майне до зовсім іншого місця. Неподалік від наших воріт здавна була широка доріжка — вона вела до Попалини, а звідти далі, до північного сходу, приблизно у тому напрямку, що нам потрібен. Ось її я й спробую зараз віднайти.

Поза ворітьми яр ставав ширшим. На другому його кінці ледь помітна стежинка вела до краю лісу, що починався на відстані ста з гаком ярдів від Переплетені. Та щойно вони увійшли під запону листя, стежка зникла. Гобіти поглянули назад, але темну смугу Переплетені вже годі було побачити крізь стовбури, що густо стояли навкруги. А попереду нічого не було видно, крім незчисленних стовбурів, кривих і струнких, товстих і тонких, рівних і гіллястих; всі вони обросли лишайником, сірим та зеленим, і слизькими наростами.

Втім, Меррі не втрачав бадьорості. «Шукай–но краще ту стежку, — сказав йому Фродо, — та пильнуй, щоб ми не загубилися, та не забувай, з якого боку Переплетінь!» Вони вибрали більш–менш широкий просвіт між деревами, і поні потрюхали уперед, старанно огинаючи кострубате, покручене коріння. Підліску тут не було. Місцевість поволі йшла вгору, і чим далі, тим вищим, темнішим та густішим ставав ліс. Мертва тиша панувала навкруги, лише зрідка по нерухомому листю котилися униз краплини води. Гілля не коливалося, але у гобітів склалося неприємне відчуття, що за ними невідривно стежать і неприязнь лісу помалу перетворюється на ворожість. Це почуття уперто зростало, поки вони не почали раз у раз скидати головами та озиратися, немов чекали раптового нападу.

Від стежки не було ані сліду, дерева ніби навмисне перегороджували їм шлях.

Нарешті Пінові стало зовсім несила, і він раптом заволав:

— Гей–гей! Я нічого поганого не роблю! Тільки дайте–но пройти!

Налякане товариство зупинилося. Але те волання пролунало глухо, ніби з–під товстої ковдри — ані луни, ані відповіді; тільки ліс, здавалося, ще щільніше зімкнувся та насторожився.

— Я б на твоєму місці не кричав, — сказав Меррі. — Від цього ніякої користі, тільки шкода.

Фродо вже сумнівався, чи знайдуть вони взагалі хоч якусь стежку та чи мав він право тягнути друзів за собою до цього огидного лісу. Меррі озирався на всі боки та, мабуть, вже загубив вірний напрямок. Пін це помітив.

— Швидко це в тебе виходить — загублюватися! — сказав він. Але у ту ж мить Меррі з полегшенням присвиснув і показав рукою уперед: