Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Оце так так! Адже дерева насправді рухаються! Ось там, здається, Попалина, а стежка кудись поділася!

У хащі дещо розвиднілося, і зненацька вони опинилися на широкій галявині. Над ними розкинулось несподівано блакитне й чисте небо — йдучи лісом, вони не помітили, як розтанув туман і зійшло сонце. Щоправда, воно висіло ще не дуже високо та висвітлювало поки що самі верхівки дерев. По краю галявини густі зелені зарості стояли непроникливою стіною.

На галявині ж росла тільки жорстка трава, та високий бур’ян: зів’ялий болиголов, якісь сухі, зонтики, чортополох. Зеленіла тільки травичка, що зросла на пухкому попелі. Похмура місцина; але вона здавалася милою та радісною після лісового мороку.

Гобіти підбадьорилися і з надією спостерігали, як розходиться по небу денне світло. По той бік галявини у зеленій стіні зяяв отвір, до нього збігала добре помітна стежка. Навіть здаля можна було побачити, яка вона широка, лише де–не–де крони дерев нависали над нею. Туди вони й попрямували. Стежка підіймалася по невеличкому косогору, але тепер вони посувалися швидше та жвавіше; здавалося, що ліс нарешті вгамувався й дозволить усе ж таки пройти вільно крізь нього.

Але десь по годині зробилося спекотно і задушно. Дерева знов підступили близько і не давали оглянутись довкола. Зла воля лісу дедалі більше давила на них. Не чутно було нічого, крім шурхоту опалого листя та стукоту, коли поні перечіплялися копитами за коріння, що ховалося під листям, але у мертвій тиші і цей звук лунав у вухах, неначе грім. Фродо спробував удатися до пісні, щоб підбадьорити супутників, але голос його відразу змінився на шепіт:

• — Гей, подорожні у лісі глухому!
• Не бійтесь нічого! Далеко додому,
• Дерева чорніють, мов справжня стіна,
• Але ж вас не зможе утримать вона.
• І небо просторе засяє над нами,
• І сонечко зійде, і місяць з зірками,
• Хоробрим підкориться ліс–лиходій…^[3]

— сказав він і замовк.

У повітрі відчувалась важкість, вимовляти слова доводилося через силу: Позаду них затріщала і впала на стежку велика гілка. Попереду вже не було проходу.

— Не подобається їм слухати про підкорення, — зауважив Меррі. — Я б зараз не радив співати. Почекай, доки нй дійдемо до краю лісу. Ось тоді вже ми йому утнемо прощальний хор!

Він говорив весело, старанно приховуючи сильну тривогу. Йому ніхто не відповів. Усі були пригнічені. На серці Фродо ставало щодалі все важче; з кожним кроком він все більше жалкував, що ризикнув кинути виклик Лісові. Він уже готувався запропонувати повернутися (якщо це ще було можливо), аж раптом все змінилося. Підйом скінчився, темні дерева розійшлися, і перед ними лежала майже пряма стежина. В далечині, понад чубами лісу, мов лиса маківка, майоріла зелена верхівка пагорба. Стежина вела саме туди.

Гобіти знову прискорили ходу, радіючи можливості хоч на якийсь час вийти з–під склепіння лісу. Стежка поринула униз, потім знов почала підійматися, аж нарешті вони опинилися біля підніжжя крутого схилу. Тут стежка ховалася у травах. Ліс стояв навкруги пагорба рівним колом, ніби підстрижений. Гобіти спрямували конячок угору і, здолавши кілька витків, досягли верхівки. Там вони зупинилися й озирнулися. Світило сонце, але Далечінь ховалася за серпанком туману. Поблизу туман майже розвіявся, тільки у лісових яругах та понад глибокою щілиною, що розрізала ліс на півдні, ще курилися білі хмаринки, схожі на дим. Меррі показав туди рукою:

— Оце Осокорка. Вона тече на південний захід, крізь ліс, і впадає у Брендівіну неподалік від Стіни. Нам туди не треба йти. Кажуть, що долина Осокорки — найстрашніша у всьому лісі, звідти всі дива й походять.

Фродо і Сем подивилися у тому напрямку, але туман ховав вологу, глибоку долину та південну чверть лісу, що лежала поза нею. Навкруги — те ж саме. Було близько одинадцятої, на відкритій верхівці сонце сильно пригрівало, але понизу все тонуло в осінньому мареві: на заході — ані Переплетені, ані Брендівіни за нею, а на півночі, куди вони дивилися з особливими сподіваннями, нічого схожого на Східний Тракт. Вони стояли на острівці серед лісового моря, і обрії були ледь помітні.

Обривчастий з південного сходу, той пагорб був схожий на верхівку підводної гори, чиї підніжжя криються у безоднях під хвилями. Гобіти розсілися на травиці і пообідали, а листяний прибій колихався в них під ногами. Сонце піднялося ще вище, і ген далеко на сході, за лісом, проступав сіро–зелений ланцюг Могил. Приємно було бачити край цього жахливого лісу, хоча йти до Могил вони не збирались, ну, хіба що у крайньому разі: у гобітанських переказах Могили поставали як примара чи не жахливіша, ніж Старий Ліс.