Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Ба, он воно як! — засміявся Гандальф. — Отже, це Саруман доручив вам стерегти ворота у час, вільний від споживання їжі?

— Ні, високошановний пане, — поважно відповів Меррі. — Ця дрібниця не привернула його високої уваги. Він дуже зайнятий… Нас поставив Древес, він тепер головує над Ізенгардом. Він звелів зустріти правителя Рохану та привітати його, вживши належні вирази. Що я саме й зробив, у міру моїх слабких сил.

Гімлі вже не міг більше стримуватись:

— А нас ти привітати не збираєшся? Для Леголаса та для мене навіть слівця не знайдеш? О пройдисвіти, волоцюги, лиходії хутроногі! Гарненько влаштувались! Ми двісті ліг нишпоримо бездоріжжям, степами та хащами, б’ємося, життям ризикуємо заради них, а вони? Лежать черевцем догори, бенкетують та ще люлечками попихкують! А щоб же тебе муха брикнула! Люльки! Звідки тютюнець, шахраю? Молот і ковадло! Ще хвилинка, їй–бо, я б луснув від злості… чи від щастя, не знаю…

— Гімлі випередив мої слова, — сміючись, сказав Леголас. — Тільки мене більше цікавить, звідки вино!

— Не знаю, як чогось іншого, а кмітливості ви не надбали, — сказав Пін, напіврозплющивши одне око. — Знаходите нас на полі перемоги, — він розплющив друге око, сів та потягся, — серед військової здобичі, та ще питаєте, звідки в нас ці крихти цілком заслужених благ!

— Цілком заслужених? — пирхнув Гімлі. — Оце так я вам зразу й повірив!

Вершники сміялись, слухаючи цей обмін люб’язними промовами.

— Відразу видно, що зустрілись добрі друзі, — зауважив Теоден. — Отже, це й є твої загублені малюки, Гандальфе? Щодня нові дива! Якщо я не помиляюсь, ми бачимо напівросликів, чи, по–нашому, гобітанців?

— Гобітів, правителю, якщо буде ваша ласка, — поправив Пін.

— Гобіти? — повторив Теоден. — Звучить незвично, але схоже. Гобіти! Все, що мені доводилось про вас чути — це ніщо порівняно з дійсністю!

Меррі вклонився. Пін теж підвівся та відповів з низьким уклоном:

— Дякую за добре ставлення, правителю. Але уяви собі: скільки різних країн ми пройшли, але ніде навіть не чули про гобітів, ви перші!

— Наш народ колись жив на півночі, — сказав Теоден, — але, на жаль, наші відомості дуже неповні. Кажуть лише, що десь далеко, за горами та долинами живуть напіврослики, що риють нори у піщаних схилах; про які–небудь славетні подвиги цього племені нічого не кажуть, вони, здається, не люблять зайвого клопоту та ховаються від людей, миттю зникають і змінюють голос на зразок пташиного. Зате тепер я знаю більше за всіх! Наприклад, ніхто не знав досі, що ви вмієте пускати дим.

— Ну, це простий фокус, — відповів Меррі. — Ми цьому вже давно навчились. Першим виростив справжнє зілля для люльок у своєму городі Тобольд Люлькас з Довгонора, що в Південній Чверті, 1070 року нашого літочислення. Як саме старий Тобі видобув це зілля, ми…

— Правителю, обережно! — попередив Гандальф. — Цим гобітам тільки дай — вони як заходяться згадувати знамениті бенкети та інші історичні події, то не заспокояться, поки не переберуть всіх родичів до дев’ятого коліна включно. Відкладемо з твого дозволу тютюнову історію батьків та дідів до спокійнішої години. Краще скажи, Меррі, де Древес?

— Пішов на північний бік попити чистої водиці. Енти майже всі теж там, з ним, але вони ще повернуться, щоб скінчити тут свою справу.

Меррі показав на вируюче озеро. Здалека долинув гуркіт та тріск, немов хтось розірвав цупке полотно, і дзвінкі, радісні вигуки.

— Отже, Ортханк ніхто не охороняє? — спитав Гандальф.

— По–перше, досить вже й водяної перешкоди, — відповів Меррі, — а по–друге, там Брегалад і ще дехто. Придивіться! Бачите, які стовпи вкопав Саруман, а які самі по собі стоять?

— Так, там, під вежею, стоїть ент з довгим волоссям, — сказав Леголас. — Опустив руки та й завмер, мов стовп.

— Древес нічого не велів мені сказати? — спитав Гандальф. — Чи його доручення вилетіли з ваших голів, щойно ви побачили повні миски?

— Велів, — анітрохи не зніяковів Меррі. — Я саме збирався сказати, але ж ви позасипали мене запитаннями… Наказано передати: якщо правитель Рохану і Гандальф будуть ласкаві під’їхати до північної стіни, Древес буде радий їх побачити. Я, зі свого боку, можу додати, що там же приготовлений обід з найкращих ласощів, які власноручно відібрав я, ваш покірний слуга!

І Меррі знову поважно вклонився. Гандальф погрозив йому кулаком: