Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

Вершники теж помітили їх і притримали коней, а Гандальф виїхав назустріч. Друзі попрямували по бруківці, яка ще вчора була справною, але тріщини та в’язкий мул не дозволяли прискорити ходу. Гандальф під’їхав до них перший.

— Я поговорив з Древесом та про все домовився, — почав він без передмов. — Крім того, ми добряче відпочили. Час знову вирушати. А ви як? Підживились?

— Досхочу, — відповів Меррі. — Почали з люлечки та люлечкою й завершили, дякувати Саруманові!

— Ось як? — посміхнувся Гандальф. — А мені поки нема за що йому дякувати. Правда, треба ще зробити прощальний візит. Справа ризикована і, скоріш за все, даремна, але треба спробувати. Чи бажаєте піти зі мною? Тільки прошу пам’ятати; там буде не др жартів.

— Я піду, — сказав Гімлі. — Хоч переконаюся, схожий він на тебе чи ні.

— Та чи матимеш змогу, пане мій гноме? Саруман може, якщо занадобиться, відвести тобі очі так, що й не відрізниш, де я, де він. Чи зумієш не піддатися на обман? Втім, він може й взагалі не показатись перед таким численним товариством, навіть якщо енти сховаються, як я їх прохав.

— А в чому; власне, полягає небезпека? — спитав Пін. — Стріляти він у нас буде, чи вогнем палити, чи чаклувати?

— Останнє найімовірніше, якщо не будете напоготові. Взагалі не можна передбачити, які сили він ще зберіг і чим намагатиметься нас узяти. Загнаний звір завжди небезпечний. А Саруман володіє такою зброєю, що вам і не снилась. Стережіться його голосу!

Ортханк стояв непорушно, стіни виблискували від паморозі, немов тільки–но відшліфовані. Шалена атака ентів залишила на них лише неглибокі подряпини та вибоїни.

Єдиний вхід, високий портал між двома кутовими баштами, знаходився на східному боці. Двадцять сім сходин, вирізаних з цільної брили чорного граніту, вели до порога. Над дверима було закрите віконницями вікно та балкон з чавунними Гратами. Безліч інших вікон приховували вузькі бійниці аж до самого верху башт.

Під’їхавши до Ганку Ортханка, Гандальф і Теоден зійшли з коней.

— Я піднімуся, а ви зачекайте тут, — сказав Гандальф.

— Я вже старий і нічого більше не боюсь, — відповів ярл. — Мені хочеться побачити винуватця стількох злочинів. На той випадок, якщо сили мене зрадять, хай Еомер піде зі мною.

— Воля твоя. Тоді і я візьму з собою Арагорна. А решта мусить зачекати. Звідси можна буде все чути й бачити — якщо, звісна річ, буде на що дивитись.

— Ні, ні, — запротестував Гімлі. — Ми з Леголасом теж маємо бути присутніми, адже якоюсь мірою ми тут єдині представники своїх племен!

— Гаразд, — згодився Гандальф. — Тільки будьте напоготові!

Шестеро обранців піднялися сходами. Роханці, що за лишились унизу, раз у раз підводилися у стременах та похитували головами, побоюючись, аби не скоїлося щось зле з їхнім правителем. Меррі та Пін присіли в куточку на Ганку, знов відчуваючи себе забутими й нікому не потрібними.

— Звідси до воріт яких–небудь півмилі, — шепнув Пін. — А може, повернемося туди? І нащо взагалі було сюди плентатись! Не нашого це розуму діло…

Гандальф підійшов до дверей Ортханка і тричі вдарив патерицею. Двері глухо загули.

— Сарумане! — голосно та владно вигукнув Гандальф. — Вийди до нас, Сарумане!

Довго не було відповіді. Нарешті відкрились віконниці у вікні над дверима, але ніхто не з’явився.

— Хто там? — спитав голос зсередини. — Чого вам треба?

Теоден здригнувся.

— Він тут! Нехай буде проклятий той день, коли я почув його вперше!

— Гриме Гадючий Язик, якщо ти тепер став за дворецького у Сарумана, скажи йому, що ми ждемо, — сказав Гандальф. — Не витрачай марно часу.

Віконниці зачинились. За кілька хвилин почувся інший голос, низький та приємний; що б він не казав, самі звуки зачаровували кожного, хто прислухався. Повторити сказане було неможливо, а якщо хто й запам’ятовував слова, при переказі вони вже не мали чародійської сили. Але не можна було також забути захоплення й враження від глибокої мудрості Сарумана. Хотілось у всьому згоджуватись з ним, щоб хоч трохи причаститися до цієї мудрості; все, що говорили інші, здавалось низьким та брутальним, а якщо хтось заперечував Сарумановим промовам, зачаровані обурювались. Ніхто не міг залишитись байдужим, чуючи цей голос; тільки одні відчували його вплив, лише доки Саруман звертався до них, — щойно він відволікався, як дурман розвіювався; а другі скорялись настільки, що навіть на відстані солодкі пошепти та настійливі накази все ще звучали в їхній пам’яті. Тільки напруживши до краю сили волі та розуму, можна було протистояти чародію.