Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

Загін повільно посувався по дорозі. Русло Ізени то наближалось, то віддалялось. Ніч накрила гори чорним ковпаком; повіяв холодний вітер. Місяць, вже майже уповні, розливав навкруги бліде сяйво. Гори праворуч почали зменшуватися, попереду відкрилась гладенька рівнина.

Тут подорожні завернули на плоскогір’я та зупинились у невеличкому видолинку, що відкривався на південь, серед відрогів останнього піка південного ланцюга гір, суціль укритих зеленню. Під ногами шурхотіла торішня папороть, тугі пагони висувалися з вологої землі; свіжістю відгонило від неї. Близько півночі роханці розташували табір у заростях. Між розчепіреного коріння старого, покрученого вітрами, але міцного глоду запалили вогонь, повечеряли, призначили вартових, по двоє на зміну, та обляглись. Гобіти вибрали собі зручний куточок осторонь, зробили м’яку підстилку з сухої папороті. Меррі страшенно хотілося спати, але Пінові чогось стало неспокійно; підстилка тріщала й шурхотіла під ним.

— Та що ти все крутишся? — незадоволено буркнув Меррі. — До мурашника потрапив, чи що?

— Ні, просто ніяк не вляжусь зручно. Ти не згадаєш, коли ми останнього разу спали на постелі?

— Полічи на пальцях, — позіхаючи, порадив Меррі. — Від того дня, коли ми попливли з Лоріену…

— Це не те, — зітхнув Пін. — Я маю на увазі справжню постіль, ліжко та все інше.

— Тоді треба лічити від Рівенделлу. Особисто я нині засну без будь–якої постелі.

— Тобі поталанило, — знову зітхнув Пін по хвилі роздумів. — Ти їдеш з Гандальфом…

— То що ж з того?

— Він тобі, либонь, багацько порозповідав.

— Авжеж! Цілий оберемок. Тільки ти все чув, ми ж не робили з цього таємниці, а ви їхали близько. Ну, а якщо вважаєш, що тобі він більше скаже, — давай поміняємось завтра, якщо старий не буде проти.

— Спасибі, ти дуже люб’язний… Але Гандальф такий скритний! Він зовсім не змінився.

— А на мій погляд, змінився, — заперечив Меррі. Сон відлетів, настирливі питання Піна стурбували його. — Він немов виріс, став і грізнішим, і лагіднішим, і веселішим, і серйознішим. Як він Саруманові дав відсіч! Адже раніше Саруман стояв вище Гандальфа, він очолював Раду… Хоча, хай мене оліфант вбрикне, якщо я знаю, яка це Рада. Він був Саруманом Білим. А тепер у білому ходить Гандальф.

— Це ти насправді правильно помітив, — згодився Пін. — Але потайливості в ньому менше не стало. От хоч би щодо цієї скляної кулі. Відразу ж було видно: ця знахідка його обрадувала, щось таке він знає чи здогадується. Та нам — ані пари з уст! А це ж я підняв це скельце, не дав йому потонути у багнюці, сам його тягав! «Ану, віддай–но!» — оце й уся подяка! А скельце цікаве. Страшенно важке, між іншим.

Останні слова Пін промовив пошепки, майже безгучно, одними вустами.

— Ага, ось що тебе розпирає, — сказав Меррі. — Перегріне, голубчику, згадай слова Гілдора: у справи мудреців носа не сунь — голову втратиш. Сем це часто повторював…

— Але ж ми бозна–скільки часу тільки тим і займаємось, що втручаємось у справи мудрих. Я готовий ризикнути, аби довідатись, що це за кулька.

— Та спи ти, невгамовний, — розсердився Меррі. — Можеш мені повірити, щодо допитливості жоден Тук не переплюне Брендібоків, але зараз не час…

— Сам знаю. Я просто сказав — цікава штучка, що ж тут такого? Тільки нам її не побачити, як своїх вух: Ган–дальф над нею трясеться, мов квочка…

— Ранок покаже, — позіхнув Меррі. — Завтра по сніданку ми з тобою цим займемось, я тобі допоможу, може, старий щось і скаже. А зараз у мене очі злипаються. Якщо я ще раз позіхну, то щелепи виверну… На добраніч!

Пін не став більше заважати другові, але сон все ще не йшов до нього. Тихо шелестіли вогкі віти з бруньками, що вже набубнявіли, мирно похропував Меррі; думки про чорну кулю все сильніше оволодівали Піном. Він пригадав, який важкий той кришталь, як таємничо блищить багрове ядро під гладкою матовою оболонкою… Бідолашний гобіт крутився дзиґою, товкся, відганяючи спокусу, — нарешті відчув, що більше йому несила терпіти. Він підвівся, спираючись на лікоть, озирнувся. Місяць залляв стоянку білим тьмяним світлом, під кущами лежали виразні тіні. Вартові зникли — мабуть, піднялись вище чи залягли у папороті. Сам не розуміючи, що його штовхає, Пін прокрався до Гандальфа. Маг, здавалося, спав, але повіки його були напіврозплющені, з–під довгих вій виблискували зіниці. Пін відступив. Гандальф не ворушився, і Пін, майже мимоволі, підкоряючись нездоланній силі, підповз збоку та завмер. Гандальф загорнувся у ковдру, плащ підстелив зісподу; між його ліктем та правим боком окреслювалась куля, зав’язана у темне сукно. Руки мага зісковзнули з вузла та безтурботно розкинулись поряд з ним.