Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

Горлум стояв, мов зачарований, невиразно лопочучи, поки не налетів зі свистом вітер. Безформні смуги туману захвилювались, стали розповзатися. Хмари на небі теж швидко танули. На півдні крізь клоччя хмар вигулькнув безтурботний місяць.

Фродо і Сем відразу зітхнули полегшено, але Горлум упав додолу і завив, проклинаючи Білу Пику. Гобіти, не слухаючи, дивилися на добре старе знайоме світило, жадібно ковтаючи свіже повітряні не відразу помітили дивну чорну хмаринку, обривок пітьми Мордору, лиховісну хмарину у вигляді крилатої потвори з перетинчастими крилами. Чорний вершник промчав над ними, на мить затьмаривши місячне сяйво, і зі злісним виттям зник на сході, обганяючи вітер.

Гобіти попадали на мерзлі грудки Грунту. Крилата тінь зробила коло, повернулася, спустилася нижче, зачіпаючи крилами клуби болотних випарів, потім сховалася в тіні Мордору. Слідом полетів і холодний вітер, залишивши в спокої Згубні Болота. Усю пласку рівнину до самих гір залило непевне місячне світло.

Фродо і Сем підвелися на ноги, протираючи очі, як після тяжкого сну, і переконалися, що навколо продовжується звичайна, тиха ніч. Горлум лежав приголомшений і не хотів уставати. Його підняли, він пручався, закриваючи голову руками, й раз у раз намагався впасти на коліна.

— Примари! — стогнав він. — Крилаті примари! Скарб владарює над ними… Вони бачать усіх, усіх, усіх! Від них не сховаєшся! Клята Біла Пика! Примари сповістяь ТОГО. Він бачить, він знає… Леле, леле, пропали, пропали ми, гор–р–лум, гор–р–лум…

Тільки коли місяць сховався за висотами Тол–Брандіру, бідолаха насмілився встати і рушити далі.

Після цього випадку Сем помітив, що Горлум знову перемінився. Він догоджав ще більше і здавався на диво старанним, але частіше кидав на гобітів, особливо на Фродо, швидкі скісні погляди, знову почав плюватися і шепелявити. Ще більше тривожив Сема Фродо: він був чогось надто стомлений, майже зовсім виснажений; не скаржився, взагалі розмовляв мало, але здавалося, що його гнітить тяжкий тягар, який з кожним днем стає ще важчим. Доводилося весь час стримувати спритність Горлума, щоб Фродо не відстав.

Тяжким тягарем висів на шиї Фродо Перстень Влади. Він наливався вагою з кожним кроком і пригинав гобіта до землі. Ще сильніше бентежила його думка про Всевидюще Око Ворога. Чим ближче до Мордору, тим виразніше відчував Фродо, як ворожа воля простромлює пітьму і хмари, мертвий Грунт і живе тіло, щоб знайти його, обплутати, оголити і знесилити. Фродо вже знав точно, де криється, звідкіля тягнеться ця нещадна рука, знав, як ми знаємо, замруживши очі сонячним днем, де сонце. Полум’я чужої, жорстокої сили обпалювало душу Хранителя.

Щось подібне, мабуть, почував і Горлум. Але здогадатися, що діється в його негідній душі, гобіти не могли; а там боролися спонукання всесильного Ока, жадібність, пробуждена близькістю Персня, і острах зламати присягу, що він дав під страхом смерті. Фродо про це не замислювався, а Сем насамперед піклувався про добробут хазяїна і навіть не помічав, що пітьма просочується у його власне серце теж. Він намагався йти останнім, щоб завжди бачити Фродо, підставляв плече, коли той хитався, розважав незграбними жартами і намагався знаходити слова розради.

Коли на зміну ночі нарешті прийшов день, з’ясувалося, що гори помітно наблизились. Повітря очистилось, і стіни Мордору вже не колихалися маревом, а здіймалися у всій своїй грізній суті по той бік великої та мертвої пустелі. Болота скінчилися, потяглися торф’яники, у багатьох місцях вже висохлі і покриті тріщинами. Поверхня землі тут почала морщитись довгими складками.

До самого кінця цього сірого дня подорожні пролежали під камінням, щоб не потрапити на очі літаючим чудовиськам; коли звечоріло, піднялися і побрели через пустища, такі одноманітні, що серце щеміло. І наступна доба минула, день та ніч, нічого не залишивши в пам’яті гобітів, окрім виснажливого страху.

Лише на п’ятий ранок після зустрічі з Горлумом вони вийшли з боліт всього за двадцять чи тридцять ліг від гір. Хребти стали тепер перед ними на повний зріст, дряпаючи вершинами низьке похмуре небо. На прибульців насувалися круті чорні стрімчаки, під ноги стелилися осипи, так само небезпечні, як трясовини.

Страшно було на болотах, страшно і на примарних Нічийних Землях, але ще страшніше дивитися вперед. Навіть над Болотами Мертвих колись розквітала бліда, боязка весна; а тут не бувало ні весни, ні літа. Тут ніщо не росло — ні лишайники, ні гриби, що годуються гнилизною. Останні озера задихалися, завалені попелом, синювато–сизі й сірі, начебто увесь бруд з нутра гір виливався сюди. Глинисті бугри, поїдені плямами іржі й отрутними прожилками, вапнякові стовпи, що кришились, бо були вивітрені, ряд по ряду відкривалися в міру того, як займався день. Гобіти стояли на кордоні Пропащих Земель. Вічний пам’ятник руйнівної роботи невільників Чорного Володаря, пам’ятник, непідвладний часу; земля, споганена назавжди, приречена на загибель, якщо тільки Велике Море не поглине її і не втопить у хвилях забуття.