Фройд би плакав - Карпа Ірена

— Бее… — сказали один одному Марла і Х'ялмар.

— Не думаю, що Карен і Пат страшенно зраділи цьому вмеблюванню, — припустив Х'ялмар.

— Ага. Такі меблі би моя мама хіба що на розпродажі купила. Щоб перед сусідами не соромно було. — Марла пошурґала дубовим кріслом по підлозі. — А чи й дубове воно?

— Ти будеш сміятися, але, коли ми жили в Штатах, мої батьки купили саме такі меблі. Я зненавидів і Штати, і меблі, дістав герпес на всю пику від тих нервів, і, врешті-решт, ми повернулися до Європи.

— Амінь, — сказала Марла.

— Амінь. — Х'ялмар поцілував її в чоло.

9. Не сни і не тигри.

(Не Борхес)

Наступного ранку Марла знову (вже третій день поспіль) прокинулася з головним болем. Він пульсував десь у лобній частині мозку, час від часу посмикуючи за очі. Рухайся не рухайся — однаково тебе наче тягне за голову на глибочезне дно. Марла намагалася знову заснути.

— Заснути назад… — Вона міцніше притислася до Х'ялмара і, трохи покусавши його за волосся, занурилася в продовження свого сну. Цього разу їй тут пропонувалося одруження вже не з колишнім нареченим, а хоча б із його друзями. Довкола було темно, всі були вбрані у собачі шкури і їздили на санчатах, запряжених, здається, тими ж собаками. Марла була важкою і пасивною, одруження було їй огидним, але байдужим, і єдина думка, що була із ним пов'язана, це «Тільки не треба сексу». Звідкись здаля на неї напливало ім'я Х'ялмара, наганяючи каламутної тривоги. За якийсь час один приятель її колишнього нареченого змінився іншим — із жорстким волоссям і гострими зубами. Напівгола Марла лежала на кам'яній подобі столу, ледь прикрита рябою собачою шкірою, її можливий чоловік відхилив край задубілого хутра і міцно-міцно втиснув колючу голову Марлі у груди.

— Ау! — Марла віддерла його від себе і прокинулася. — Дивно, — сказала вона Х'ялмару. — Моє почуття до тебе таке сильне, що аж вламується до мене у сни. Я не можу одружитися чи кохатися із жодним іншим чоловіком, тому що завжди приходить згадка про тебе. Вона — як той місток, що з'єднує мій сон і яву. Вона — єдина незмінна частина мого існування по обидва боки. Бо всі інші завжди схожі уночі на свою протилежність…

— Нічого тут немає дивного, — пробурмотів Х'ялмар, обіймаючи Марлу, — мої емоції завжди приходять до мене у сни.

— Ну ти й придурок. Це не емоції, а почуття. Почуття завжди старіші й нудніші за емоції. Тому я й дивуюся, як вони можуть бути такими могутніми і гострими, щоб пробивати задубілу кригу мого сну.

— Ходімо вниз. Сніданок вже чекає. Чи, може, ти хочеш, щоб я почав снідати тобою? — Х'ялмар пройшовся губами до Марлиного живота. — Як ти думаєш: оральний секс допомагає позбутися головного болю?

— Не знаю… — промуркотіла Марла, — може, проти болю й не допомагає, але світ покращує — це вже точно.

— Мудра відповідь.:.

Трохи згодом вони спустилися до вітальні. Служниця вже накрила на стіл і досмажувала на кухні тости. Марла видряпала з пакуночка пігулку аскофену і запила її кавою.

— От тобі й добрий ранок, — посмішка до Х'ялмара.

— І не пили ж нічого проти ніч…

— А що — так само болить і з похмІлля?

— В тебе що, похмІлля ніколи не було?

— Нє-а.

— А, приходить із віком. Я колись теж був доволі стійким.

— Гм, а на що схоже похмІлля?

— Це так, ніби дві мавпи кидають тобі в голову камінням. Чи наче сусідський пес із пронизливим дзявкотом роздирає твої мізки.

— А, зрозуміла. Це справді інше. Тут просто ніби тобі вкручують і викручують лампочку у черепній коробці. Дуже методичні рухи.

Знадвору долинали уривки жіночої істеричної декламації з мегафону.

— Здається, демонстрація… — Х'ялмар відставив своє горнятко кави.

— Ну то й що? — знизала плечима Марла, — демонстрація то демонстрація. Сидимо тут собі, снідаємо, як аристократи перед Буржуазною революцією… Може, й недаремно в мене голова болить — гільйотину чує…

— О, а я вже чую, як іде поліція, — Х'ялмар намастив тост пальмовим маслом, — зараз почнуть стріляти.

До вітальні зайшла ібу Дере, служниця.

— Там пожежа, — весело оголосила вона.

— А, так то не демонстрація?

— Ні. Бо я спочатку думала, що то знову бомба вибухнула. Да-рам! Як на Балі. Чи — дарам! — як у готелі «Марріотт». У нас тут часто бомби.

— Це вже точно. Весело страшенно. — За великим рахунком, Марлі дійсно було весело. Бо було байдуже, загинуть вони завтра від рук терористів чи помруть через тридцять років від раку легенів. Головне — не сильно долучатися до того самим. Вона ніколи б не поперлася у якості людського щита в гарячу точку де-небудь в Аче чи на Тіморі.