Фройд би плакав - Карпа Ірена

— Коли когось любиш, то хоч-не-хоч, а ним переймаєшся. В тебе просто хворі резонатори на цю людину… — Марла вже кривила дурнуваті пики на свіжозаплаканому обличчі. Вона мала невід'ємну харизму поширювати свій (особливо, поганий) настрій на інших людей. На близьких (легше) і на неблизьких (із більшим задоволенням). Зате й платила тією ж монетою — жерла себе до останнього хряща, як тільки на особливого VІРа її душі нападала щонайменша гризота.

— Правила виводити ще зарано…

Але стосовно однієї людини це таки вже стало правилом — стосовно Іллі. Можливо, його зле-впливова харизма була куди потужнішою за Марлину — люди, на яких ображався Ілля, як мінімум, лягали в лікарню з виразкою шлунку. Марла ж бо просто потужно страждала.

Сидячи за великим офісним столом у коротесенькій блакитній спідничці а-ля безсоння Гумберта Гумберта, у біленьких кросівочках, блакитних шкарпетках, рожевій кофтинці з номером 96, вона повільно курила велетенську петарду марихуани, щедро набиту прибулим із Варшави Анджеєм, збивала попіл у жахливу кришталево-шкіряну попільничку Guy Laroche і думала про те, чи не наражається вона на небезпеку стати femme a homme ^[88]. Власне, на цю небезпеку буття кришталевою вазочкою (чи ж не Guy Laroche?) для наповнення чоловіком, ризикує наштрикнутися абсолютно кожна жінка. І сильна жінка — особливо, бо вона навіть не припускає собі ані найменшої можливості такої халепи. Можна, як Марла, пишатися тонкощами своїх резонаторів, налаштованих на хвилі коханого чоловіка, а можна, як Ксеня, заліпити очі тістом суспільного поганяла «дружина», і на будь-яку спробу вивільнення власної особистості реагувати дедалі млявіше. Коріння в обох позицій те ж саме. Грибниця завжди спільна.

— Треба, блядь, не забувати її, хе-хе, дбайливо, по-вольтерівськи обкопувати, чи що там робить трудовий народ із садово-городніми ділянками свого fucking Несвідомого. Інакше воно реально will be fucking you ^[89].

Марла закрила очі й стиснула пальцями перенісся. За вікнами студії шуми проспектових авто літали за траєкторіями плюс нескінченності (+?).

— Я плюс Нескінченність.

Закрите поштовхом надмір активної адміністраторки, вікно )зчавило всі містичні вісімки. Дівчина в окулярах із дуже високим голосом, різкими рухами і рожево-білими гострими нігтиками сіла в крісло і почала звукову атаку. Ілля, що спожив того ж продукту, весело сміявся, питав телефони Анджея і переконував Марлу, що вона не вміє курити. Звукові хвилі стали суцільним припливом Монт-Сен-Мішєлю і підіймалися до Марлиних вух через вуха Іллі і нігтики адміністраторки. Початок вони брали на ній же — на голосових зв'язках і порипуванні ніжок її стільця.

— Факсимільний апарат… Раnasonik КХ-FС195… 1429 гривень 50 копійок… Дворядовий дисплей… радіотрубка, — дзвінко робила повідомлення вона.

— А звідки ти знаєш, що там є радіотрубка? — дуже серйозно питала Марла. Ілля сидів у своєму пафосному кріслі, поклавши голову на руки, і просто вмирав зі сміху.

Надя— адміністратор терпляче пояснювала:

— Дектовий телефон…

— Як? Дека…шо? Нє, так звідки ти знаєш?

— Ну, дектовий телефон — це бездротяний телефон!!!!! — Надя підняла трубку звичайного телефона і затрусила нею Марлі перед носом. Марла вже уявляла, як ця чорна пластмасова біда розхєрачує її кирпатого носа на квасне ябко. Ілля крутився в кріслі і крізь свій дитячий сміх — а він якимось дивом виявлявся по-справжньому веселим і дитяче-сексуальним — намагався втовкмачити Наді, щоби приходила завтра, бо рішення сьогодні в гості не прийдуть. Марла тепер уже просто мовчала, виводячи язиком по піднебінню таємні літери. їй було вже не до писання текстів, не до феномену «femme a homme», не до презентацій, не до непомитого посуду, не до Надіних роздумів про дні пива, народжених мачо-менами дітей, запланованих від'їздів на ПМП до Штатів і те, що «мір куда-та котіцца». На горизонті свідомості Марла вже спостерігала Вівсяне Печиво.

І саn fly but I want his wings

Байдужість. У домашніх мовчазних формах і у формах найкічовішої показухи. Власне, показуха не є байдужістю. Демонстративність не є незалежністю, а лише однією з форм втечі — не завжди, однак, невдалої — від залежності й ваги всього пласту експектацій чи т.зв. обоє 'язків, накладених соціумом м и самим індивідуумом самим на себе. Накладених на голову, як купи лайна з-під священних корів. (Принаймні, після Індії стає зрозуміло, звідки взявся вираз «Ноllу shit!») Але мова не про це. Мова про байдужість очей до сприйняття кольорів і форм, байдужість вух до ідентифікації звуків чи язика до розрізнення температур і смакових якостей. Бо ж однаково предмети, володіючи кольоровими, смаковими, просторовими характеристиками хуй клали на рецептори, створені для їх детального аналізу.