Bitches Get Everything - Карпа Ірена

– Оті що, лесбіянки? – притисла мене в коридорі до стінки вона. Я знизала плечима.

– Ясно. – Все для себе прояснила мама.

Я знову знизала плечима і про все забула. Яка мені різниця? Тоді Стоґнєвіч важила для мене не більше й не менше, ніж інші двоногі. А в мене табу на влізання в їх особисте життя. Табу і мото «Хай їбуться конями». Люди як кентаври. Сам як додік ^[20].

Стоґнєвіч тоді дуже добре стусувалася з Дафлішем. Вони так завзято дурогонили, що це мене інколи аж дратувало. Я не люблю бути вихователькою важких підлітків, але коли настає час розкладати намети й розпалювати багаття, а троє красенів (тоді ще ж була Яся) просто лежать горілиць на каріматах і верещать дурними голосами в небо, хоч-не-хоч, я автоматично перетворююся на американського сержанта. Принаймні для загону «Дафліш», бо на інших – чужих і жіночої статі – мені наплювати. Дафліш же мав у моїх очах бути чоловіком, а не пупсиком із вмонтованою в спину пищалкою.

Коротше, я взагалі не знаю, як могло статися, що Яся приревнувала Стоґнєвіч до мене. Так, Стоґнєвіч мені подобалася явно більше за Ясю, бо була сильною і витривалою. Натомість я турбувалася про Ясю, нагадувала їй тепліше кутатися і першій давала їжу на стоянках. А Дафліш, мудак такий, під час переходів раз по раз зупиняв мене (ми з двома старими друзями тупотіли ледь попереду – без фанатизму, звісно, бо в горах головне не темп, а атмосфера, але якщо остаточно проїбати темп, атмосфера холодної глупої ночі без місця для стоянки порадує мало) і влаштовував мікроістерику.

– Чого вони йдуть коло тебе?! Чого ошиваються спереду і подають тобі руку через кожну коряжку? Там он Ясі треба помагати! На неї всім плювати, да?!

Я здивовано підіймаю брови, і Дафліш розуміє: він воістину охуїв.

– А ти там для чого, соколе мій? – коли лівий куток мого рота лізе вгору, нічого хорошого вже не буде по дефолту. – Ти-то чого тут скачеш коло мене й голосиш? А Стоґнєвіч що там робить – хіба вона ще не посадила Ясю собі на шию, хіба рюкзачок її в кишеню не поклала?

– Яка ти зла, Трішо!

– Нормальна, Дафлішу. Просто коли я кажу, що людині не треба пертися в гори, бо в неї для цього ні навичок, ні характеру, треба мене слухати. До речі… Дивися, Дафлішу, сам не розчаруй мене.

Він лякається і перестає нити. Але вже за якихось півгодини, підслизнувшись на колоді, він падає у воду (бідося – вода таки холодна, всадитися на камінці таки боляче) і вибухає такою кількістю матюків на високих тонах, що мене пробиває на недоречну ржачку. Фу, Трішо, встидно! Десь уже ця історія була… уже якийсь хлопчик верещав: «Еті йобаниє гори! Ми все здесь здохнем!» Завалив тест горами. А потім мене круто підставив. Треба було й тут наперед думати, але ідіоти ніколи нічого не вчаться, мда.

Зате Стоґнєвіч пройшла мій тест, хоч я його і не для неї планувала. Яся рюмсала, подруга несла її рюкзак і підставляла плече, бо нещастя підвернуло ногу. Її направду було шкода. Ще й моя мала сестра кудись зникла, упіздувавши на бічний хребет. Її не було ні пізньої ночі, ані наступного ранку. Я вголос готувала промову для батьків із цього приводу:

– Привіт. Ельза пропала, але у вас ще є я…

На щастя, Ельза знайшлася – ночувала, падлюка, в чужому наметі, важкий перехід закінчився, мама поставила дівчатам безапеляційний діаґноз, а ми з Дафлішем уперше тоді поцілувалися. Він так довго цього хотів, а віскі вкупі з відблисками багаття на його юному обличчі так щасливо вигравало, що я махнула рукою і забула про дружбу, жорсткі рамки якої я з цим хлопчиком переступати не збиралася. Він мені тоді недостатньо подобався, щоб отак просто взяти й трахнути його. Чи навпаки, надто сильно мені подобався, і я навіть знайшла в собі силу пояснити йому, що справжня дружба зі мною триватиме значно довше за прозаїчний романчик. Що краще бути мені близькою людиною і залишатися надовго, ніж жити коротке життя метелика-коханця.

Але тоді все сталося, як сталося. А момент зриву чеки нових стосунків завжди заводить.

– Знаєте що, – сказав якось Дафліш нам зі Стоґнєвіч, коли вона вже остаточно покинула свою рибу-сонце заради компанії «двох київських падонків».

– Ну і шо?

– Якби була тоді зима і ми би в горах заблудилися, можна було б захавати Ясю. Її надовго б стало.

– Ага, ги-ги-ги, – Стоґнєвіч гигоче, нараз спохоплюється: – Фу, які ви…

– Нє, стопудово стало б надовго, – розмірковую я, – а те, що не доїли, продали б у Яремчі на базарі. Прикинь – заходять люди у м'ясний павільйон, а там на блясі, гігієнічно прикриті марлею від мух, лежать дві пухлі Ясині литки…