Bitches Get Everything - Карпа Ірена

В його машині купа друзів. Певно, якісь мальчики-мажорчики з наклеєними аракаловими посмішками.

У мене в машині Ельза, моя молодша сестра. Ельза взагалі любить тусовки, де все непонятно і типу інтелектуально. Потім все це дуже круто обсирає у своїх оглядах світського життя. Ельза журналістка. Кучерява світловолоса пупсична Ельза. Як же ти репетувала у трьохмісячному віці.

Я ніколи не зможу «зробити» Давида. В сенсі, виграти в нього перегони на машинах. В якомусь іншому сенсі, напевно, можу… Ну, зате ми з Ельзою красиві. Її розкішне волосся розвівається за вітром, змушуючи «чіста пацанів» на «чіста бехах» кусати свої красовки. Мою голову замотано камбоджийським шарфом і, в найгіршому випадку, якби він раптом розв'язався, я могла би повторити долю Айседори Дункан.

На трасі наші машини летять майже поряд. Я кричу, тиснучи на газ:

– А шо, є у вас там класні тьолки? Давайте сюда! Where're ma bitches?!

– Тьолки? – випихається з вікна Давид, – не, нема в нас тьолок!

– Очень жаль! – ми врубаємо на повну гучність якийсь хард-кор – Давид таке не терпить – і різко вириваємося вперед.

Як і слід було чекати, машина Давида лишається позаду. Мабуть, таки дійсно він цю музику ненавидить.

Коли нарешті приїжджаємо на цю трохи недороблену тусу ду-у-уже просунутих людей (мало хто з них міг би сказати, чого сюди прийшов і шо тут насправді відбувається, але кожен хоче вірити, шо це, кажись, піздєц як круто), з Давидової машини таки виходить дівчинка. Та сама танцюристка-мультиплікаторка з приморського міста.

– О. А казав – немає тьолок…

– Хто, Оля? Оля не тьолка.

Ну так, точно. Не тьолка. Вона папужка.

Ельза моєї ніжності не поділяє. Для неї кожен, хто сміється з українських слів штибу «краватка» чи «кватирка», автоматично попадає до розряду безнадійних дебілів. Папужку спіткала саме ця халепка.

Минає купа часу, а фільм із Давидом так і не показують. Ми валяємося на підлозі, цілуємося, ліниво й трохи збриджено розглядаємо обнюхану, накурену тусу, що відчайдушно силується влаштувати собі тут дискотеку, я страшенно хочу додому, хочу спати з Давидом, бо як ні, то трахну його просто серед усього цього ай-ді-ема.

Але ж ось вже показують його фільм.

– Вітаю, сонечко. Я пишаюся тобою.

Кажись, ніхто, крім мене, того арту не зацінив. Хтось навіть починав був матюкатися і свистіти – задовге, бачте, кіно. Але я дивлюся на Давида не на екрані, а на Давида поряд. І цей, ближній Давид, споглядає того дальнього, екранного Давида з таким дитячим захопленням, і такий він цієї миті відкритий і вразливий, що я зараз просто розтану й потечу, як туш заплаканим оком…

– Чудово, любий. – Одного разу трохи п'яна, ще молода жінка, котра впізнала мене в супермаркеті, поплакавши й пожалівшись на свою дурну долю (чоловік проміняв її на 23-річну хвойду, що замочувала свої гіпюрові зелені труси в тазиках), на прощання прокричала мені: «І нікагда не паказуй, какая ти умная! Дай сваєму мущінє панять, што он гєній! А то давіш, давіш!»

Ну і в якому ж місці я давлю? Сподіваюся, якщо й давлю, то тільки там, де це йому приємно…

– То що, Давиде, тепер до мене? Нарешті спати?

– Ти знаєш… я вже давно мамі обіцяв. Приїхати спати додому. Блядь. Ну шо за…?

– Добре, – холодно кажу я, – тоді добраніч.

– Добраніч, – спокійно відказує він.

Я різко рушаю до своєї машини, різко відкриваю двері, різко заводжу двигун.

Жодного поруху в мій бік.

Я просто поїхала геть.

Я просто упиздячила в нікуди.

Я просто…

На хуй.

00:00:01:11(а)

Досвітній ранок відкриває вам чудовий образ міста. Його деліріум, його звичне олд-скульне похмілля, його замурзаність після вчорашнього. Але не в цьому суть. Суть в об'єктах, з котрих вдень запросто складається об'єктивна реальність, ввечері вони стають плацдармом для ейфорії, вночі її піком, а вдосвіта – знімками епохи. Навіть якщо повідкидати дрібні об'єкти штибу плас-тикових пакетів, бляшанок, цінних для батл-хантерів пляшок, вирваного волосся, вибитих зубів, використаних прокладок і невикористаних презервативів, зів'ялих квітів і виплюнутих жува-чок, залишаться великі предмети. Так звані архітектурні одиниці. Чого лише варта арка якогось там возз'єднання з Рашою, названа простолюдом «пам'ятником безіменному велосипедисту», а під нею чорні, як смерть, гранітні дядьки з якоюсь бідою в зімкнутих руках. Біда, вочевидь, і мала би символізувати те горопашне возз'єднання. А правобіч цих чорних дядьок стоять ще якісь ка-кашково-бежеві. І коли перші були робітники заводів і фабрик (ху із ху?), то інші, новіші – це вже кріпаки з козаками. Фантоми нацгордості й моделі для здохлого (ой соррі, животіє ще десь у коморах спілки письменників, мабуть) укрліту. Стоять собі, й абищо. Бездарність заворожує. Скульптури мають гіпнотичний ефект. І як то кон'юнктурні совки примудряються передавати сакральне вміння постсовковим митцям? С-ума-сайті. Закон вічного повернення хуйні. З викарбуваними іменами авторів.