Bitches Get Everything - Карпа Ірена

На ранок ми знайшли під хатою вовчі сліди й краплі крові. Які вони, вовчі сліди, я знаю ще зі школи. Картинка була така в підручнику – вовчий слід біля собачого. Тим більше собаки в лісника не було…

Ми тихо зібралися і, не прощаючись із лісником, пішки вирушили вузькоколійкою до найближчого лісництва.

– Свині ми невиховані, – сказав хтось, – попрощатися таки треба було.

– Та вже… нехай… висипається.

Такий от страх і ненависть в Магурі. Навіть зараз від цього слова в мене трохи закладає вуха. А тоді, човгаючи п'ять кілометрів засипаними рейками, я вдихала густе морозне повітря і поїдала очима межі гір і неба – моя неприкаяна душа почувалася вдома.

Всю цю історію, як і багато інших, хороших і поганих, можна підсумувати універсальною мораллю: зато прикольно потрахались.

00:00:00:15

У мого Психіатра орлиний ніс і чудові вірші. Наскільки я можу кайфувати від великих носів і розуміти російськомовну поезію. Ніс – одна з найсексуальніших частин, якщо він особливий. Римована поезія ХХ-го століття, якщо вона особлива, мене не дратує, а це вже багато значить.

– Так що, моя люба, де зустрічаємося? Мені приїхати в Карпати? – (так ніби є поїзд Москва-Карпати).

– Н-ні…

Я саме тримаюся за обривок ланця, хитаючись на відкритій платформі для перевезення лісу-крутляку. Навколо страшна темінь, друзі тримають в руках по пляшці якоїсь медовухи, а в мене в одній руці ланц, у другій Стоґнєвіч, котра на кожному мості поривається шугонути в снігову безодню, а в зубах у мене телефон, по якому я домовляюся про побачення.

– Що? Погано чую! – кричить на тому кінці ефіру Психіатр.

– А то, бля… Слухай, давай ми то… у Крим? – я відпускаю ланц і звільненою рукою витираю соплі. До Стоґнєвіч, крізь зуби:

– Якщо ти зараз скочиш, нам піздєц обом.

Вона перестає рватися корпусом до краю платформи, і я розумію, що так мені простіше вберегти своє тіло від розтягів і вивихів – просто кинути триматися за щось безпечне, а заїбошити нас двох Стоґнєвіч не наважиться.

– Який піздєц, люба моя?

Не, ну все в його українській чудово – молодець хлопчик, добре вивчив, хоча він же наполовину болгарин, а не представник вєлікаго народу, шо ж тут дивного – окрім впертої звички називати мене Любою.

– Та тут до мене підступає, не зважай. Бронхіт, шмарки і все таке. То що, до Сімферопольського аеропорту?

– Давай. До нього.

Напевно, є щось дуже особливе в чоловікові, якщо я так запросто можу прямо з вокзалу, заскочивши на хвилю додому змінити одяг на light edition, хєрачити щодуху в аеропорт Бориспіль, термінал «А». На ходу пошепки наказуючи Стоґнєвіч поводитися Добре з Долоріо, бо ж він хароший, красівий, щоби ні сном ні духом, що вона його автоматично ненавидить.

– Я не ненавиджу, – вперто каже вона. – Якщо ти любиш, я теж постараюся.

– От заказух мені не треба. Вже ліпше ненавидіти від себе, ніж любити на замовлення.

Вони вдвох махають мені «па-па» в аеропорту. Потім я ще довго отримую від Стоґнєвіч sms-ки типу: «Люблю как могу. Развлекаю. Все для тєбя».

Долоріо невинний і прекрасний. Просто собі янгол Нуріель.

Психіатр же канонічно-демонічний – зустрічає мене з літака в дизайнерському костюмі і з пляшкою якоїсь хуйової мадери в руці. П'є її просто з горла і щосили здалеку показує, як же він мені радий. Він взагалі любить всіляких уродів… Я в його списку ще не найстрашніше чмо. Готує собі компанію для пекла, чи що?

– Привіт, колего!

Ми цілуємося, йдемо в аеропортовий совковий ресторан, їмо жирну зупу «по-домашньому», що її і в постсовку так люблять подавати в закладах громадського харчування, їмо надтонку пересмажену відбивну (того ж походження) і щосили дякуємо тіточці за те, що дозволила нам з усіма цими пересоленими смако-ликами вживати принесене з собою гидке кріплене вино. Що ж удієш – для Психіатра це традиційний смак Криму…

А для мене це смак несвіжої бахчисарайської долми і потоків блювотиння, що приходять за нею як судний день. І тут вже не до моря за вікном (номер у парк-готелі з видом на море 50 баксів, з видом на гори – 40, гори тут дешевші), не до скелі, що стирчить із води і навіть не до найкращої кримської пори – зими, коли майже немає бариг і «атдихающіх».

Бідний, бідний Психіатр. Так самовіддано мене лікує, згадуючи всі загальні навички з медінститутського минулого…