Bitches Get Everything - Карпа Ірена

Страшним є те, що жодної речі на світі я не люблю дуже сильно. Раніше он відтягувалася від дико смердючого ханкезе ^[5], що полежав деньок-другий на сонечку. Жити без нього не могла. А от тепер – байдуже. Взагалі, знаєте, є чудовий спосіб боротися з надлишковою любов'ю чи залежністю від речей: МАТИ ЇХ ОДНОГО ДНЯ ЗАНАДТО. Натриматися, начудуватися, наїстися чи накохатися так, щоб аж нудило. Повірте – все як рукою зніме. І не скоро вам захочеться повернутися до цієї колишньої речі «А» знову.

Говорячи про пункт «А», відразу ж згадую про точку «С». Вибачте, я вам ще й про неї трохи попатякаю, перш ніж повернуся до перерваної еротичної сцени в ванній – а ви ж бо лише заради неї ще тут, зі мною, правда? Так от, точка «С» (не плутати з точкою «G», хоча вона теж нічо'). Мені вона приснилася в англійській транслітерації і лексичному підлізанні до неї. Ну, наскільки там можна мою англійську вважати англійською. Я раптово прогнулася з завислою на язику сентенцією про те, що:

Кожна людина обов'язково мусить мати свою омріяну точку «С» до якої вона тягнеться, волочиться і йде. А коли вже доходить, то мусить обов'язково проапґрейдити свої мрії і переставити точку далі. Інакше вся система деградує і нічого, крім форматування її хард-диска, цій людині не допоможе.

Ну, ясна річ, оригінальна сентенція зі сну була лаконічнішою. Однаково дивно, звідки у моїй образотворчій голові вигулькують комп'ютерні алюзії. Але це не важливо. Головне, щоб ви мене зрозуміли. Ви, а не хтось інший. На інших мені начхати.

00:00:00:02

Учора була на якомусь геть нудному перформансі. Відкриття виставки… ммм… а – «Невро-Треш». Типу, тьотька (ну, не зовсім тьотька, років так на 7 за мене старша) працює в напрямку «Невротичний Реалізм». Ха-ха! Така класика жанру – велетенські портрети лисих людей, великі кольорові мазки, різані об'єми. Все в ліпших традиціях випускників-відмінників художньої академії. Типово, одне слово. Для відповідності духові «невротичного реалізму», якщо вони вже так це називають, роботам бракувало лише двох речей: реалізму і неврозу. Бо якось не зачіпали ні її мальовидла, ні напіводягнені закривавлені ляльки з пап'є-маше, які мали просто шкіру замість очей. Зазвичай відсутність очей – найстрашніше, що може бути в такому образі, а тут ці манекени, обклеєні в когось відстриженим волоссям, скидалися просто на черстві булочки, викинуті на смітник, що поряд із перукарнею. Сам ґалерист виглядав мені куди цікавішим, ніж те, що він виставив у своїй галереї. Уже принаймні тому, що був дуже схожим на одного вчителя баяна з часів мого дитинства у школі мистецтв. Мені тоді його чомусь було дуже шкода, бо його білявий синок вчився зі мною на паралелі в художці. Якийсь такий Папа Карло, їй-богу. Цікаво, чи є якийсь зв'язок між Папою Карло і Фридою Кало. Мабуть, таки є, якщо думки про них з'являються у Східному Берліні…

Боже, як же я люблю своє життя! Потяганнячка і широким планом позіхання-посміхання. (Аж хочеться одвернутися від екрана, бо незручно за чужу безпосередність.) Entschuldigung ^[6]. Просто яка розривна радість вибухнула в мені на вигляд простих собі бульбашок, що випихуються догори у свіжоналитому пивному келиху.

На другому поверсі цього будинку живуть троє моїх приятелів і одна приятелька. Тут так заведено – винаймають помешкання на чотирьох. А на першому поверсі – ґей-бар. Із геніальною назвою «Midnight Sun Cruise Lounge».

– Мммм… – щоразу м-каю я, коли проходжу мимо.

– Фіу-віть! – фіу-вітькнула німкеня-панкушка, оцінивши мою трохи закоротку для «розкутої Західної Європи» сукню.

Якось біля бару (зрештою, закладів цього профілю не так уже й мало в нашому районі) один із моїх приятелів, Андрее, почув сумні зітхання тамтешніх молодиків, один у салатовому костюмі мрійливо мовив до того, що був у рожевому:

– А знаєш, тамо у квартирі на другому поверсі живе трійця таааких гарячих бусіків!…

Андрее похолов. Власне, його помешкання не на другому поверсі, а на першому з половиною. Його двері чудово видно будь-якому відвідувачу «міднайт-сан-круз-лаунджа». Прагнучи якомога швидше застрибнути до хати, він заходився гарячково порпатися в сумці, щоби добутися ключів. І – ой бой! – якраз тієї миті, коли він їх випорпав, ключі з брязкотом гоцнули на землю. Запала мертва тиша. «Нагнутися чи ні?!!» – от в чому питання. Набравши повні груди повітря, Андрее таки блискавично нагнувся і підхопив свої злощасні ключі. Чесне ґей-товариство вибухнуло щирими оплесками, ґелґотінням та улюлюканням. Добре, що Андрее живе у Берліні і його не знають мої українські друзі. Інакше став би якщо не «Андерсом-солодкою попкою», то «Андресом-золотим ключиком» – точно.