Фройд би плакав - Карпа Ірена

— Це ж мені й ім'я треба буде придумати комерційне якесь, — не зовсім добре посміхнулася Марла.

— Ні, навіщо? Залишимо твоє. Прізвище ж не явно українське?

— Ні… Нейтральне таке прізвище.

— Ну, от і добре. Нейтральне — це те, що треба. і ніяких більше записів в Україні, чуєш?

— Га?

— Ні, звісно, я не змушую тебе поривати стосунки з «Пухнастими Настями», але… — Ілля красномовно замовк. Марла тільки було збиралася було спитати: «А контракт треба кров'ю буде підписувати?», як Ілля вже рефлексував на це її запитання.

— Тільки не обманюй мене… Не думай собі мене обманути. Марла здивовано-запитально звела докупи брови.

— Я не про стосунки… — Ілля зітхнув. («Хто такий Х'ялмар?») — я про бізнес. В ньому мене ніколи не обманюй. Бо буде дуже зле. Мені буде зле. — Остання фраза була сказана так, що Марла хутенько збагнула, кому саме буде зле передусім.

— Я знаю, — продовжував Ілля, — ти — та дівчинка, що вміє дуже вправно застрибувати в потяг на ходу.

— Гм?!

— Так от. Спробуєш перескочити з мого потяга на інший — пристрелю прямо в польоті.

Марлу це чомусь навіть збуджувало. По-перше, межа ризику завжди додає дешевого адреналіну, а по-друге, її страшенно розважало все те, що Іллі про неї напатякали їх спільні знайомі.

— Так звані, курва, друзі.

— Прошу? — не зрозумів Ілля. Марла знову перейшла на його мову:

— Та кажу, країна знає своїх героїв. Приємно, коли про тебе складають легенди на Батьківщині, а ти живеш за десять тисяч кілометрів… і в який це я, вибач, застрибнула потяг?

— Ти використала Х'ялмара.

— Гм… це теж тобі Флюгельгорн сказав? — Марла безпомилково вгадувала автора легенд за їх стилістикою.

. — Угу.

— О дає!

— Така дивина, — це вже Марла пізніше того вечора казала Артанові, — ну якого ж біса Флюгельгорнові, такій зірці і всезагальному улюбленцю, такому мудрому і сексапільному чувакові отаку от хуйню про мене жвиндіти?!

— Заздрить, напевно… — знизав плечима Артан.

— Тю, так чому ж тут заздрити?

— Ну, просто собі заздрити, та й усе.

— Угу. Ясно. — Хоча навряд чи Марлі бодай щось зі всього було ясно. Просто це, як і решта речей, щедро додавало життєво необхідного адреналіну в кров.

День, коли Ілля відвозив Марлу в аеропорт Бориспіль, був для них Днем Туманних Мостів. Ілля чомусь ніяк не міг правильно виїхати на потрібну трасу і, блукаючи Києвом, узад-вперед переїжджаючи Дніпро, він спокійно розповідав Марлі про те, як можна заробити сто тисяч доларів, організувавши вечірку для товстосумів А" за участі Бритні Спірс, і про те, шо краще їхати в Альпи, аніж у легендарну для Марли Караганду («От всі кажуть, що гдє-ґдє — в Караґандє!, а чи хтось там колись був?! Треба їхати»).

— Боїшся не встигнути на свій літак? — раптом запитав він.

— Та я ХОЧУ на нього не встигнути! — примружилася Марла.

— Ти охолонеш. — Ілля сказав це не те, щоб сумно.

— Муа? ^[8] — перепитала Марла.

— Охолонеш, охолонеш… — ніби не чув її Ілля, — але я знайду спосіб тебе розігріти.

«Щоб мене заморозити в тому стані, в якому я є, — подумала Марла, — треба вижерти не одну банку фенозипаму…» Але вголос нічого не сказала. Просто посміхнулася.

— Ну, от уже й аеропорт! — Ілля звернув із траси. — Скоро, скоро, скоро…

— Не треба! — благальне глянула Марла, — нема чому тут радіти.

Тепер вже сумно посміхався Ілля.

Під'їзд до терміналу В було перекрито міліцією. Червонопикий страж показав їм рукою в напрямку платної стоянки. Ілля вилаявся:

— Блядь, менти — і ті заробітчани!

— А хто ж, як не вони? — Марла знову взяла пуделко з фенозипамом і вкинула одну пігулку до своєї пляшечки з вітамінами. (Пізніше в літаку, на скромно приховуваний жах і обурення лисенького сусіда-німця, Марла висипатиме весь вміст своїх аптечних арсеналів, щоби в скупому нічному світлі серед бежевих пігулочок віднайти ту саму заповітну білу. Знайде її не скоро, і про знахідку свою певним чином згодом жалітиме).

Ілля завдав собі на спину Марлиного наплічника, і вже за якихось десять хвилин вони були по різні боки від контрольної межі. — Прощавай, моя любов! — Ілля тепло обійняв Марлу і тут же легенько її відштовхнув. Марла спазматичне втягнула повітря і таки пішла реєструватися. Хіба могло воно бути по-іншому? Зірватися, побігти за ним слідом, цілувати його, закинути наплічника назад у багажник і крикнути: «В Караганду!» Марла. звісно, могла би. Могла би з такою ж легкістю, як колись кидалася на шию своєму бойфрендові, зіскочивши з потяга, у 17 років. Але тепер, у 22, не втративши своєї колишньої відчайдушності, Марла додала їй практичних річних кілець. і цього разу вона знала, що повернеться. Рівно через місяць. Стрибати з літака нагальної потреби не було.