Фройд би плакав - Карпа Ірена

Поговорили ще про Аче. Про політичну ситуацію в Індонезії, про ісламських фундаменталістів. про кору.мпованість президентихи Мегаваті Сукарнопутрі і про майбутні президентські вибори. Марлин живіт вже не на жарт виходив із себе. Вона вхопила меню й заходилася підкидати його в повітря. Щасливий офіціант, збагнувши цей екстравагантний знак, тієї ж миті підбіг до їхнього столика.

— Два пива, два спешл лассі, дві великі непальські вечері, будь ласка, — Марла віддала замовлення за себе і за Х'ялмара, той і не встиг бровою повести.

— Е… вибачте, — офіціант трохи зніяковів, — ви знаєте, що таке «спешл лассі»?

— Знаємо! — підбадьорююче закивала Марла.

— А… звідки? — офіціант усе ще тупив очі й не вірив вухам, або просто тестував Марлу на пронирливість.

— Нам друзі порадили, — таємничо напівпрошепотіла Марла, вимовляючи слово «друзі» так, як вимовила би слово «Білл» Ума Турман у «Кіll Вill» — дуже, дуже серйозно і з твердим наміром убити (в цьому випадку «друзів», якщо «спешл лассі» не виправдає сподівань).

Лассі принесли. Як і купу різноманітних страв і досить непогане непальське пиво. Чомусь у покинутій Індії з пивом було ну зовсім сумно.

Солодкий йоґурт з подрібленою марихуаною мав трохи суничного присмаку. Марла смоктала його із превеликим задоволенням

— Непроста цe штука — сафарі на слонах, скажи, Х'ял?

— Угу. Всю дупу собі відбив…

— Ніякої амортизації, просто срака. Ги-ги, срака просто твердне. Чи то може,.звикаєш, врешті-решт?

— Не знаю… Але ж уяви собі Ганнібала, який проїхав на слоні півсвіту за тодішніми мірками! Його задниця вже точно мала перетворитися на алмаз.

— Ги-ги, тому його й називають героєм! — Марлу вже починало тихенько водити. — До речі, слонів у Читвані лякають фаст-фудами.

— Чого це?

— Ну як — чого? Не знаю… Просто пам'ятаєш, погонич, аби слон не лінувався йти, бив його по вухах хворостиною і кричав, погрожуючи: «Піцца Хат!!!» і слон ішов далі…

Х'ялмар сміявся. Команди погонича справді дуже скидалися на викрикування фастфудного лого. Слони, що возили їх зранку до джунглів, мали понищені вуха і втомлені, не зовсім добрі очі. Точніше, то були слонихи. Самців, навіть із обпиленими бивнями, до перевезення туристичною м'яса не допускали — забагато в них агресії. Погонич буквально сидів у слона на шиї, ба навіть на голові, й щосили періщив його батіжком по вухах. Бідолашні вуха були схожими на обличчя покійного Марлиного сусіда — в старого якась халепа була з пігментацією, ніби біле лице, аж занадто біле, таке беззахисне біло-рожеве, і де-не-де плямки по ньому жовто-брунатні, острівцями рясними видніються. В слона, що плямистіші й рожевіші вуха, то він і старіший. Тим повільніший. і тим більше він боїться піцци-хат.

— Слонихи, жінки-слони, що за дискримінація! — сама до себе проказала Марла.

— Що? — вже геть нічого не розумів Х"ялмар. Марла поміж тим уже видула половину його склянки з лассі. Далекий відгомін барабанів тепер ближчав. Вогні почали розкладати вже й довкола того місця, де вони вечеряли. Коло одного із таких вогнищ сиділи в кріслах ті двоє софістікейтид ірландців, і недобре до Марли посміювалися. Так здавалося Марлі. Вона потягнула Х'ялмара додому.

— Ти почуваєшся нормально? — для проформи поцікавився він.

— Атож. — Марла вже почувала навіть деяку паранормальність свого «тут-і-тепер». Треба було його негайно міняти.

Вулички містечка Сораха були не зовсім вузькими і зовсім не асфальтованими. Марла вряди-годи шпорталася, смішно й голосно лаялася, а потім заходила до крамнички подарунків, навпроти якої зашпорталася. Сувенірні склепики працювали тут, здається, і вдень і вночі. Купити в них можна було практично все, а до пошлоти паризьких і московських братів їм іще було скурвлюватися і скурвлюватися.

Вдень Марла із Х'ялмаром уже встигли накупляти собі прапорців-нашивок усіх країн, де побували цього року, кілька компактів автентичної непальської й тибетської музики, якихось дурнуватих футболок, чаїв, причандалів для буддійської духовної служби (загострений клиноподібний жезл-грім — чоловічий, опуклий дзвін — жіночий предмет), прочитаних кимось і зданих до магазину хороших книжок англійською та німецькою (читатиме Х'ялмар, у Марли. як завжди, ще три томи нечитаного Юнга в рюкзаку і вітер в голові), паличок-смердючок та іншого добра. Тепер же, зайшовши до крамнички ввечері, вони захоплено розглядали різноманітні фєнічкі-бірюлічкі-вісюлічкі, амулети, ланцюжки, браслетики й каблучки. Марлі все видавалося то навдивовижу змістовним і цінним, то вже геть пустопорожнім і кічовим. Нарешті щось купили — загризло сумління перед змученим продавцем, що увесь час просто мовчав і хитав головою.