Bitches Get Everything - Карпа Ірена

– Добре, що ми разом. – Робить, як йому здається, узагальнюючий висновок з усього, що відбувається, янгол Нуріель Долоріо.

Ми не разом – безгучно й сумно посміхаюся я. Я ніколи ні з ким не разом. Я не можу бути разом. А чи хтось із нас може?

Мовчання і тільки шум двигуна. Тільки шрумкання коліс по вибоїнах і трамвайних коліях.

– Ой Боже, – кажу я Янголові, і він навіть не виправляє помилку у звертанні, – знаєш, що в мене зараз в голові? Група «Чиж», пісня про то, шо «ти ушла рана утрам»…

– Я теж колись таке слухав.

– Та всі таке колись… але не важливо. Важливі самі ці флеш-беки з часу, коли тобі було вісімнадцять і світ сприймався на цьому зламі голим і прямим. Так добре, що бодай зрідка це відчуття може повертатися до нас. Хай навіть у супроводі гівня-ної музики, від якої чогось хочеться плакати.

Янгол мовчить.

Важливі не стосунки з людьми, не кар'єра, не місце десь там У якомусь сраному контексті – все до дупи. Важливе дещо інше. І воно практично невловиме. Якщо всі ці «твердині» – стосунки, кар'єра, становище тощо – розставити квадратами, то істина сочитиметься тонкими струминками десь поміж ними, у ледь помітних просвітах. Чим старші ми стаємо, тим вужчі ці просвіти… Чим більше в нас наше дурнувате Еґо, тим більша площа «життєво важливих» квадратів. І тільки страждання, тільки якийсь незбіг здатен спричинити переломи в цій системі. Із тріщин, як трава крізь асфальт, проростає справжнє. Звідти, вибач за надлишок метафор, тільки звідти і можна почути голос душі – він такий тихий і такий чистий. Треба дуже сильно напружувати слух. А кому хочеться напружуватися, коли все за-шибісь у коханні, кар'єрі й статусі? Нафіґа? У нас тоді і так усе кайфово! Галілуя! Давайте вкорінюватися в тупості! А страждання – наш брутальний друг. Здирає з нас шпалери доброзичливої тупості і змушує крізь розідрані повіки п'ялитися в усвідомлення самих себе…

У мене трохи течуть сльози, але то таке. Мені за п'ять хвилин ще вигорить розридатися просто на швидкісній трасі, коли з-під коліс вилітатимуть у сіро-жовте небо голуби. Повніше відчувати диво життя я могла хіба що в ті горопашні вісімнадцять, коли дивилася на мокру бруківку і трамвайні рейки, плачучи від усвідомлення того, що наступний трамвай може запросто стати останнім у моєму смішному житті.

Нуріель довго виходить з машини і довго прощається. Я знаю, він хоче залишатися поряд, але світлі поряд з темними не ходять. Хоча інколи я не зовсім впевнена, хто з нас який. Відтак я їду, телефоную Льотчику – якщо вже сьогодні потягло на крила – розповідаю йому щось дурне і радісне про культових вампірів, джойнти й дурнуваті арт-вечірки, виговорюю останні гроші на мобільному і тим заспокоююсь. І тут же бачу, що від Давида за цей час надійшло аж три повідомлення. І всі вони штибу:

Хочу написати Тріші щось приємне, але настільки втомився, що не можу думати ні про що, крім тебе, Трішо, я тебе люблю»…

Я відразу відповідаю: «Невже ти не розумієш, що страждання, котрих завдаєш мені, значно корисніші для моєї душі, ніж вся твоя любов укупі?»

Але грошей на рахунку нема. Повідомлення не відсилається, й від того його сенс глибше карбується у мене в мозку.

Я люблю Давида. І він, імовірно, теж цілком по-справжньому любить мене… Але архетипова його «аїдіше мама» авторитетно посилає мене к їбені матері.

Чи є мені сенс боротися за цього хлопчика, видираючи його з цупких обіймів ревнивої матки? Вашу відповідь ТАК повідомляйте за телефоном 8-800-48-50-67, відповідь НІ маркуйте в нього під вікном на свіжому асфальті.

Взагалі, стосунки з батьками набирають якихось монстря-чих вивертів ледь не у всіх моїх близьких. Батьки Стоґнєвіч спершу ховали її документи, аби не втекла за кордон і там не вийшла за мене заміж, відтак уже давали благословення на наш шлюб, а потім якось вночі шепотілися між собою, а Стоґнєвіч усе чисто чула:

– Прикинь, отец сказал, что никогда меня не любил, даже немного ненавидел и никогда не чувствовал, что я его ребенок, в отличие от моего брата. А мама сказала, что любила, но тоже за ребенка своего никогда не считала… Прикинь! Днем Настя нашла на мне седые волосины. Вот это дискотека!

– Ми всіх переможемо! – якесь отаке, ні туди ні сюди, кажу я Стоґнєвіч, але їй це цілком підходить. Так само підійшло би для втішання, якби я зараз проголосила маніфест із неоромантизму, білль на захист прав споживачів ЛСД чи пакт Молотова-Рібентропа… М-да.