Фройд би плакав - Карпа Ірена

Все валилося на голову суцільною важезною лавиною — сварки, успіхи, непорозуміння, обкладинки глянцевих журналів, інтерв'ю на телебаченні, обкладинки гівняненьких журналів, ефіри на вошивеньких радіостанціях, конфлікти Артура й Іллі, замовчування тих конфліктів, вислуховування істинних думок Іллі в нічному авто, сльози, біль від того, що він страждає невизначеністю, біль від власної невизначеності, короткочасні потепління від «Марло, я тебе кохаю», короткочасні потепління від слабких наркотиків, ненависть до наркотиків і їх гнітючого ефекту, відмова від наркотиків, музика, фотозйомки, розмови із новими дуже важливими fucking людьми, відмова від їжі, мозкові стимулятори, відмова від їжі, милування сексапільними вигинами живота, страшенно ніжні ранкові поцілунки, дуже вірна, тонкочуттєва дружба, світлі пронизливі, проникливі, прошиваючі очі й збуджуюча напівдитяча хлоп'яча посмішка, т.зв. елітарні тусовки, а насправді збориська хохляцького колгоспу, махнутого на своїй безнадійній провінційності, т.зв. елітарні клубні паті, нагульґування текілою і позування для журналу ЕІХЕ, хлопчики-моделі, готові до вжитку цілими пачками: «Виїби мене, Марло!», відраза до дешевого сексу, нудота, загроза вагітності і дикий страх перед мозковими стимуляторами, що їх не можна приймати вагітним, інтенсивна емоційна напруга, готовність розірвати мозок і зросити кров'ю ноги тим, кого ти любиш…

Контракт.

Контракт.

Контракт.

Контрапункт

Потреба переїзду до Москви

Versus

Підтвердження вагітності.

Бінарні опозиції живуть і множаться.

— І що? Це я маю зробити свій вибір?! А хуй там.

Расk and get dressed before your father hears us ^[90]

(THE fucking END)

І Марла просто втікала. «Втікала, втікала, втекла!» — вистукувало в її голові. Втікала, попри всю свою хаотичність, дуже навіть обдумано: викликала таксі по телефону, повідомила пункт призначення (Бориспіль ^[91]), поцікавилася ціною проїзду (60 гривень) і навіть поспівала мантру («Хуяк-хуяк, мені на літа-а-ак»), перевіряючи час на квитку до Амстердама-Сингапура-Джакарти (18.48). Всередині їй усе пекло, двоїлося і троїлося — вона зіскакувала з системи. Звільнялася від мрії. Все. Відчинила двері, важко їх рвонула на себе, а потім тихо замикала на ключ, що його викине потім в Індійський океан на перенаселеному острові Ява чи в Тихий на перетурищеному острові Балі. Вона спершу закинула до наплічника, а потім висипала назад гору компакт-дисків, журналів та іншого медіа-брухту з її зображенням та відтворенням голосу. Вона знову не матиме нічого, крім вірного Х'ялмара, жовтих в'єтнамок і старенького мопедика. Збігаючи сходами вниз, Марла раптом витіснила з голови свій destination point ^[92]. Вона вже подумки приземлялася в коханому Берліні, брала гаксівку до Еріх Вайнерт Штрасе за 27 євро (це ж туди й назад із Джокджі в Джакарту злітати!), натискала код збоку велетенських, напівказ-кових зелених дверей під'їзду, вибігала сходами на третій поверх, пожбуривши геть наплічника, і, ні секунди не вагаючись, дзвонила у Х'ялмарові й Аскові двері. Відтак лигала своє шалене серце й, завмерши, чекала кроків за дверима. Кроків не було. Марла все чекала і чекала, час собі по-берлінському пофігістично спливав. Кроків не було і близько. Марла сходила за наплічником, підклала його під дулу і тепер чекала сидячи. Потім прийшла і ніч. Марлу хтось торкнув за плече і щось доволі злостиво проговорив німецькою. Сонна Марла збагнула, що їй настирливо рекомендують забратися з порядного під'їзду. Вона щось пробувала пояснити англійською, але нікого то не шкребло, їй просто дали копняка під дулу і вона просто побрела собі геть, у напрямку до Алєксандер Плятц, звідки чомусь хотілося поїхати до Кройцберґа поїсти турецького їдла. У спину дівчинці з наплічником сумними-пресумними очима з балкону дивився красивий світловолосий юнак Х'ялмар…

— Ва сколька самальот ваш, дєвушка? — ввірвався звідкілясь стандартизований дискурс таксиста.

— Га? Літак? А, майже в сім. Там іще на реєстрацію і вся фігня. За вікнами авта миготіли травневі сіро-зелені, доволі сонячні і тому не бридкі київські пейзажі. Таксівка їхала якимось дивним шляхом — через Інтернаціональну площу, а це ж за два кроки до будинку Анджея.

— Зупиніть, будь ласка, тут!

— Га? — таксист подумав, що Марла хоче купити цигарок.

— Ось ваші 60 гривень. Зупиніть мені тут! — Марла аж сама зраділа власній пиздуватості. Яка різниця, зрештою, куди втікати від омріяних патернів свободовбивства — на Ніагару чи на Нивки? Можна бовтати ногами в ненормальній підводній течії Індійського океану й підійматися на Анапурну з надією померти героїчно по дорозі, як помирають 50% її альпіністів, а можна просто дивитися хороше кіно, їсти куплені за 26 грн за 1 кг креветки, запиваючи їх сухим білим вином і закурюючи перфектними шишечками, закрученими до спожитку перфектним хлопцем на ім'я Анджей. Марлі не було різниці, і тому будь-який вибір був для неї єдино правильним. Особливо правильним він був, зважаючи на те, що навряд чи Марла намагалася кудись зійти зі своїх омріяних патернів. Свободовбивство версус вбивство Мрії, з якої, власне, все і починалося, відкинувши геть будь-яке інше лайно…