Bitches Get Everything - Карпа Ірена

Ну а потім уже був той останній день у «найкрасивішому місті нашої Батьківщини», з самохвальством якого ні я, ні більшість моїх друзів категорично не погоджуємося. Холодне воно якесь. Провінційне і претензійне. Давно вже імпотент, а попри все на щось претендує. Що не кажіть, а життя малувато. Середньовічне місто застрягло в кризі середнього віку. І мені в ньому ніколи особливо не велося – не допомагала навіть прославлена дешева їжа і добра кава, якою тут всі так гуртом пишаються.

А цього разу ще оця дівчинка, Соня, гарненька чорноока студенточка, вона підійшла до мене на якійсь вечірці і відразу ж зрозуміла, що мені подобається.

– Що, ти теж западаєш на подібних до себе? – зухвало спитала вона мене наступного дня.

– Ну, типу того, – знизала плечима я, подумки вигадуючи для Соні роль у наступному фільмі, бо рано чи пізно вони всі цього просять. Соня виглядала доволі артистичною, принаймні відеогенічною. І ще плюс – ніколи не вчилася на акторку, тож не буде кривлятися і грати, а це мені ой як важливо.

Ми й потім сяк-так спілкувалися, не особливо близько. Соня собі та й Соня. Коротке темне каре, велетенські очі, мініатюрна, симпатичні грудки, вся така пропорційна. Найбанальніша асоціація – подружка-німфетка Леона-Кілера. Добре поводилася в горах, не нила, що для мене не менш важливо. Говорила дуже тихим голосом, за що її щемили суки-викладачки, ставлячи оцінку на бал нижчу, ніж вона заслуговувала, бо ж «гм… ви… кхе… хррр… так тихо говорите… Майбутній вчительці це не личить!» Соня продовжувала тихо говорити, і так само тихо всіх ненавидіти. Ну, може, всіх, окрім мене. І крім Нікіти, але я про це тоді не знала, як не знала і про їх незалежне від мене знайомство і проведену разом ніч, коли «нічого такого» не було. Ніби мене коли-небудь цікавило «щось таке» про інших людей.

Пам'ятаю, зовсім трохи, лише на мить я здивувалася, чого це Нікіта так носиться з Сонею і париться про те, де їй на цьому фестивалі спати і куди гуляти. Бо зазвичай він тупо ненавидів усіх моїх друзів, називаючи їх прищавими дрочерами-тінейджерами. Найбільше, ясна річ, ненавидів він Дафліша, що теж ошивався на цьому фесті, приїхавши, до речі, разом із Сонею на останні два дні. Малого я бачила не дуже часто, бо була зайнята, та ще й цербер Нікіта повсякчас охороняв державний кордон, тож із Дафлі-шем ми зустрічалися хіба що за їжею чи випивкою, на котру я просаджувала залишки своїх грошей. Але що вдієш, без коньяку в цих кам'яних декораціях ніяк – холодно ж, як у вагіні старої діви. Якось ми сиділи всі разом: я, Соня, Дафліш і ще там хтось… Ви ж теж часом не можете згадати лиць та імен людей, що набиваються вам у друзі? Сиділи собі за столиком у кав'ярні, аж тут прийшов Нікіта у якійсь геть дурнуватій шапці з вухами, що скидалася на розтягнуті жіночі панталони… Його темні очки-намистинки ледь визирали з-під цього трусяного безумства, зате великий рот розкішно кривився в гримасі «Село! Що ви розумієте в стилі?…»

– Ну ти і трешер, Нікіта… – припух собі Дафліш.

– Боже, зніми це! – ледь не вдавилася я.

Нуль реакції.

– Ти йдеш? – нервово випалив Нікіта.

– Я? Ні! – в унісон відповіли ми з Сонею, відтак перезирнули-ся й розреготалися. Бідний Нікіта зараз тут усіх повбиває. Я витерла рот серветкою. Чомусь раптом подумалося про його голе худорляве тіло – як йому зараз там – під цим дурнуватим одягом?

– Кгм… – прожувала я.

– Соня. – Уточнив Нікіта.

– Ні. – Уточнила Соня.

– Можна тебе на секунду? – Нікіта закипав.

Я здивовано підняла брови. Соня вийшла з кафе й за півхвилини повернулася, знизуючи плечима, ніби запитально до мене.

– Якийсь псих.

– А то! – я підбадьорююче підморгую і цілую Дафліша в вухо.

– Мені треба дещо тобі розказати… – Соня винувато ховає очі.

– Давай. Не баїсь! – я цілую Дафліша в око. Ні, вона все-таки наполягає, щоб тепер вже я вийшла з нею на вулицю, і там розповідає про те, що якось вночі вони познайомилися з Нікітою в і-нет-кафе, як потім пішли до нього додому і проговорили до ранку, і нічого такого не було, хіба що поцілунки, і що він їй подобається, але я також їй дуже подобаюся, і що вона почувається винуватою.

– А це ж бо чого? – вже вкрай щиро дивуюся я.

– Ну… Не хочу ставати поміж вами.

Хо-хо.

– Слухай, – кажу, – Соню, та не парся ти так. Треба тобі мучачік – забирай з потрохами і здачі не треба. Може, хоч з башкою в нього краще стане. Бо щось мені ці його нерви вже почали набридати. «Посміхаємося, посміхаємося!» – ось що він мені тут весь фестиваль повторює. Типу, щоби всі думали, ніби ми – ідеальна успішна парочка і в нас усе зашибісь, хоча насправді в нас зовсім уже нема бабла, справи йдуть гівняно – далі нікуди, і ми від щирого серця одне одного ненавидимо. А принагідно щовечора пиздимося.