Гаррі Поттер і келих вогню - Роулинг Джоан Кэтлин

Червохвостова мантія, в яку він загорнув обрубок руки, аж блищала від крові.

— Мій пане… — задихався він. — Мій пане… Ви обіцяли… Ви ж пообіцяли…

— Давай сюди свою руку, — ліниво промовив Волдеморт.

— Хазяїне… дякую вам, хазяїне…

Він простяг закривавлений обрубок, та Волдеморт знову зареготав:

— Другу руку, Червохвосте.

— Хазяїне, будь ласка… я вас благаю…

Волдеморт нахилився й потяг Червохвоста за ліву руку. Тоді задер рукав Червохвостової мантії аж до ліктя, і Гаррі побачив на шкірі щось схоже на яскраво–червоне татуювання — череп, в якого з рота виповзала змія. Такий самий знак з’являвся в небі на Кубку світу з квідичу — то була Чорна мітка. Волдеморт, не зважаючи на Червохвостів плач, уважно оглянув зображення.

— Повернулося, — м’яко проказав він. — Усі помітять… тепер ми побачимо… дізнаємося про все…

Він тицьнув своїм неприродно довгим вказівним пальцем у тавро на Червохвостовій руці.

Шрам на Гаррінім чолі знову запік від різкого болю. Червохвіст заверещав. Волдеморт забрав палець з тавра, і Гаррі побачив, що воно стало чорним.

З виглядом жорстокого задоволення Волдеморт випростався і обдивився темний цвинтар:

— У скількох із них вистачить сміливості, щоб повернутися, коли вони це відчують? — прошепотів він, дивлячись на зорі. — І скільком вистачить дурості, щоб залишитися осторонь?

Він став походжати туди–сюди перед Червохвостом та Гаррі, весь час нишпорячи поглядом по цвинтарю. За хвилину він знову глянув на Гаррі. Жорстока посмішка скривила змієподібне обличчя.

— Гаррі Поттер, ти стоїш над прахом мого покійного батька, — неголосно прошипів Волдеморт. — Він був маґлом і дурнем… Точнісінько, як твоя дорога матуся. Але вони обоє стали нам у пригоді. Твоя мати померла, захищаючи тебе, коли ти ще був дитиною… а я вбив свого батька — і поглянь, яким корисним він виявився, навіть мертвий…

Волдеморт зареготав. Він так само походжав туди–сюди, роззираючись на всі боки, а змія повзала навколо Гаррі.

— Поттере, бачиш отой будинок на схилі? Там жив мій батько. Моя мати — відьма з цього села — закохалася в нього. Але він її покинув, коли довідався, хто вона насправді… Мій батько недолюблював магію…

— Він її покинув і повернувся до своїх батьків–маґлів ще до мого народження… Поттере, моя мати померла, даючи мені життя. Я виріс у маґлівському сиротинці… Та я поклявся його знайти… Я помстився йому, тому дурневі, що дав мені своє ім’я… Том Редл…

Волдеморт не переставав ходити. Його очі металися з могили на могилу.

— Слухай мене — я розповідаю історію своєї родини, — тихо промовив він. — Так, я стаю трохи сентиментальним… Але поглянь, Гаррі! Моя справжня родина повертається…

Повітря раптом наповнилося шелестінням плащів. Між могилами, за тисом, у кожному темному куточку з’являлися чаклуни. У кожного обличчя було прикрите каптуром або маскою. Вони підходили ближче… поволі, обережно, наче не вірили власним очам. Волдеморт мовчки чекав. Тоді один смертежер упав на коліна, підповз до Волдеморта й поцілував край його чорної мантії.

— Хазяїне… хазяїне… — забурмотів він.

Інші смертежери теж так зробили. Кожен наближався до Волдеморта навколішки, цілував його мантію, тоді повертався назад і вставав. Вони утворили мовчазне коло, оточивши Редлову могилу, Гаррі, Волдеморта та купку лахміття, що корчилася й скиглила — Червохвоста. Коло було нещільне, в ньому залишалися проміжки — отже, вони очікували ще інших смертежерів. Одначе сам Волдеморт, здавалося, нікого більше не чекав. Він глянув на прикриті каптурами обличчя — і, хоч стояла безвітряна погода, по колу пробігло легке шелестіння.

— Вітаю вас, смертежери, — стиха почав Волдеморт. — Тринадцять років… тринадцять років минуло від нашої попередньої зустрічі. Та ви відгукнулися на мій поклик, ніби це було вчора. Отже, ми й досі згуртовані під Чорною міткою! Чи як?

Він відкинув назад своє жахливе обличчя і втягнув у себе повітря. Щілини ніздрів розширилися.

— Відчуваю запах провини, — сказав він. — У повітрі аж смердить провиною.

Неспокійний шелест вдруге пробіг колом, наче кожен, хто в ньому стояв, прагнув вийти, та не міг наважитися.

— Я бачу всіх вас наскрізь — неушкоджених та здорових, сповнених сили, — адже ви так швидко з’явилися! — і запитую себе… чому ця зграя чаклунів не прийшла на допомогу своєму хазяїнові, якому клялася у вічній відданості?