Гаррі Поттер і келих вогню - Роулинг Джоан Кэтлин

— Ось–ось, — прошепотів Лі Джордан, що сидів недалечко від Гаррі.

Полум’я в Келиху раптом знову почервоніло і звідти посипалися іскри. Наступної миті вогонь шугнув угору, і з нього вилетів обвуглений клаптик пергаменту. Усі в залі охнули. Дамблдор упіймав цей клаптик і тримав його у витягнутій руці — щоб краще бачити при світлі вогню, що знову став біло–синім.

— Чемпіоном Дурмстренґу — прочитав він голосно й виразно, — став Віктор Крум.

— Нічого дивного! — закричав Рон, коли в залі вибухли оплески та підбадьорливі вигуки. Гаррі бачив, як Віктор Крум устав із–за слизеринського столу й попрямував до Дамблдора. Там він повернув праворуч, обійшов викладацький стіл і зник у сусідній кімнаті.

— Браво, Вікторе! — так голосно гукнув Каркароф, що перекричав навіть оплески. — Я знав, що ти на це здатен!

Оплески й вигуки вщухли. Тепер усі знову втупилися в Келих, що за якусь мить почав червоніти. І ось з нього вистрілило полум’я й вилетів другий клаптик пергаменту.

— Чемпіонкою Бобатону, — проголосив Дамблдор, — стала Флер Делякур!

— Це вона, Роне! — закричав Гаррі, коли дівчина, така схожа на віїлу, граціозно підвелася, відкинула назад своє довге сріблясте волосся й рушила між рейвенкловським та гафелпафським столами.

— Ой, гляньте, вони всі розчаровані, — перекрикуючи галас, Герміона кивнула на решту бобатонців.

«Розчаровані» — ще м’яко сказано, подумав Гаррі. Дві дівчини, яких не обрали, обхопивши руками голови, заридали.

Коли Флер Делякур також зникла в бічній кімнаті, знову запала тиша, тільки тепер ця тиша була така напружена, що, здавалося, її можна було помацати. Зараз має визначитися чемпіон Гоґвортсу…

І ось знову почервонів Келих Вогню. З нього посипалися іскри. Вгору здійнявся язик полум’я, і Дамблдор вихопив з нього третій клаптик пергаменту.

— Чемпіоном Гоґвортсу, — оголосив він, — став Седрик Діґорі!

— Ні! — вигукнув Рон, але його не почув ніхто, крім Гаррі — настільки гучним було ревіння, що долинуло з–за сусіднього столу. Всі гафелпафці зірвалися на ноги, стали кричати й тупати по підлозі, а Седрик тим часом проминув їх з широкою усмішкою і попрямував до кімнати за вчительським столом. Оплески на честь Седрика не вщухали так довго, що минув певний час, поки Дамблдор зумів заговорити знову.

— Чудово! — радісно вигукнув Дамблдор, коли нарешті запанувала тиша. — Ось ми й маємо трьох наших чемпіонів. Я впевнений, що ви всі, зокрема й решта учнів Бобатону та Дурмстренґу, будете з усієї сили підтримувати своїх чемпіонів. Підбадьорюючи чемпіонів, ви зробите гідний внесок у…

Але Дамблдор зненацька зупинився, і всі побачили, що саме перебило його промову.

Вогонь у Келиху знову почервонів. З нього сипонули іскри. Вгору раптом шугонув довжелезний язик полум’я, який виніс іще один клапоть пергаменту.

Дамблдор автоматично простяг руку й схопив пергамент. Витяг його перед собою і глянув на ім’я, що було в ньому. Запала тривала тиша. Дамблдор дивився на аркуш у своїх руках, а всі в залі дивилися на Дамблдора. Аж ось він прокашлявся і прочитав:

— Гаррі Поттер.

Розділ сімнадцятий

ЧОТИРИ ЧЕМПІОНИ

Гаррі сидів і розумів, що на нього дивляться всі присутні у Великій залі. Він був приголомшений. Він просто занімів. Це явно був сон. Він щось не те почув.

Оплесків не було. Залу поступово заповнювало гудіння, ніби туди залетіли розлючені бджоли. Деякі учні повставали, щоб краще бачити Гаррі, який завмер на своєму стільці.

За вчительським столом зірвалася на ноги професорка Макґонеґел. Вона проскочила повз Лудо Беґмена та професора Каркарофа й наполегливо зашепотіла щось на вухо професорові Дамблдору, що слухав її трохи насупившись.

Гаррі обернувся до Рона з Герміоною. За їхніми спинами він побачив решту ґрифіндорців, що стежили за ним з роззявленими ротами.

— Я не подавав свого прізвища, — безпорадно сказав Гаррі. — Ви ж самі знаєте.

Рон з Герміоною дивилися на нього не менш безпорадно.

Професор Дамблдор випростався за вчительським столом, киваючи професорці Макґонеґел.

— Гаррі Поттер! — вигукнув він знову. — Гаррі! Прошу підійти сюди!

— Іди! — прошепотіла Герміона й легенько підштовхнула Гаррі.

Гаррі звівся на ноги, наступив на краєчок мантії і мало не впав. Тоді рушив між ґрифіндорським та гафелпафським столами. Ця дорога видавалася нескінченною. Учительський стіл ніяк не наближався, і Гаррі відчував на собі сотні очей, що пронизували його наскрізь. Гудіння в залі дедалі сильнішало. Йому здавалося, що минула година, доки він нарешті опинився перед Дамблдором. Погляди всіх учителів були спрямовані на нього.