Гаррі Поттер і Орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин

— Він просто не розраховує своєї сили! — почав переконувати Геґрід. — Він уже си виправляє і менше махає кулаками.

— То он чому ти добирався додому аж два місяці! — стривожено мовила Герміона. — Ой, Геґріде, навіщо ти його сюди привів, якщо він не хотів іти? Невже йому не краще було б зі своїми?

— Вони його мучили, Герміоно. бо він такий манюній! — пояснив Геґрід.

— Манюній? — перепитала Герміона. — Манюній?

— Герміоно, я не міг його покинути, — з бороди і з побитого Геґрідового лиця цебеніли сльози. — Бо він… мій братик!

Герміона втупилася в нього, роззявивши рота.

— Геґріде, коли ти кажеш «братик», — поволі вимовив Гаррі, — то маєш на увазі…

— Ну.. братик по мамі, — уточнив Геґрід. — Виявляється, шо мама си зійшла з іншим велетнем, коли кинула мого татка, і так з’явився Ґроп…

— Ґроп? — перепитав Гаррі.

— Еге ж… так звучит, коли він вимовляє своє ім’я, — стурбовано пояснив Геґрід. — Він ще погано говорит по–нашому.. я пробував його навчити… виглядає, шо вона не любила його — так само, як і мене. Видите, для велеток найголовніше — народжувати файних великих діточок, а він був замалий як на велетня… тілько п’єть метрів…

— О так, зовсім манюній! — саркастично вигукнула близька до істерики Герміона. — Справжня крихітка!

— З нього там усі знущалися… я просто не міг його там залишити…

— А мадам Максім не була проти?

— Вона… вона виділа, як то для мене важливо, — відповів Геґрід, заламуючи свої велетенські руки. — Але… за якийсь час вона си від нього втомила, то правда… тому ми пішли додому різними шляхами… але вона си обіцяла нікому ніц не казати…

— А як тобі вдалося його сюди довести, щоб ніхто не помітив? — здивувався Гаррі.

— Тому ж то це так довго й тривало, — пояснив Геґрід. Ми йшли тілько вночі і найдикішими місцями. Звісно, він може рухатися дуже швидко, але ж постійно хтів вертатися назад.

— Ой, Геґріде, чому ж ти його не відпустив! — Герміона сіла на зламане дерево й затулила обличчя руками. — Що ти збираєшся робити з буйним велетнем, який навіть не хоче тут залишатися!

— Ну… «буйним»… се троха зарізко, — і далі схвильовано заламував руки Геґрід. — Мушу визнати, шо він кілька разів кидався на мене, коли мав поганий настрій, але він стає кращий, набагато кращий, він си заспокоює.

— А навіщо тоді ці канати? — поцікавився Гаррі.

Він щойно помітив товстенні канати, що тяглися від стовбурів найбільших дерев до Ґропа, який згорнувся клубочком на землі спиною до них.

— Ти його прив’язав? — ледь чутно запитала Герміона.

— Ну… так… — винувато підтвердив Геґрід. — Видите… я ж вам казав… він ще не може розрахувати своєї сили.

Гаррі тепер зрозумів, чому в лісі не було жодної живої істоти.

— То що ти хочеш від мене, Гаррі й Рона? — запитала Герміона, передчуваючи щось недобре.

— Припильнуйте за ним, — хрипко відповів Геґрід. — Коли мене тут не буде.

Гаррі й Герміона обмінялися приреченими поглядами, а Гаррі з острахом пригадав, що пообіцяв Геґрідові виконати будь–яке його прохання.

— А що… що саме треба робити? — допитувалася Герміона.

— Його не треба годувати, нє! — гаряче пояснив Геґрід. — Він і сам собі здобуде харчі. Пташки, олені й усьо таке… нє, йому лиш потрібне товариство. Якби я тілько знав, шо хтось йому хоч троха допоможе… ну… наприклад, навчит його нашої мови.

Гаррі нічого не відповів, лише глянув на велетенську постать, що лежала на землі перед ними. На відміну від Геґріда, що здавався просто завеликою людиною, Ґроп був якийсь деформований. Те, що Гаррі спочатку здалося зарослою мохом брилою, виявилося Ґроповою головою. Вона була завелика щодо тіла і, на відміну від людських пропорцій, дуже кругла і вкрита цупким кучерявим волоссям кольору папороті. Зверху на голові виднівся краєчок великого м’ясистого вуха, а сама голова відразу переходила в плечі, як у дядька Вернона, майже без шиї. Спина, вкрита якоюсь бруднючою бурою накидкою з грубо зшитих докупи звірячих шкур, була дуже широка; а коли Ґроп уві сні дихав, нерівні шви між цими шкурами розходилися. Ноги велет підібгав до тіла. Гаррі бачив тільки величезні брудні, завбільшки як санчата, босі ступні, що лежали одна на одній.

— Ти хочеш, щоб ми його навчали? — глухим голосом запитав Гаррі. Тепер він збагнув суть Фіренцевого попередження: «Його намагання марні. Краще йому від них відмо витися». Лісові мешканці вже, мабуть, чули, як Геґрід безуспішно намагався вчити Ґропа людської мови.