Пригоди Грицька Половинки - Нестайко Всеволод Зиновьевич

— Ой! А ми тут юннатський городик робимо! — радісно закричала Леся, вгледівши нас.

З військового штабу зробили городик!

У-у-у! Трам-тара-рам!.. Володька засовав своєю гангстерською щелепою, наміряючись щось сказати, та тільки протяжно гикнув — йому забрало мову.

Минуло кілька секунд, під час яких ми накопичували в собі справедливий гнів.

— Пішли! Ань-ань! — нарешті видавив із себе Володька Лобода.

Ми кинулись готуватися до бою — заправлятися. По дорозі Гриша Курочка зненацька згадав, що йому треба негайно бути вдома. У такий момент! Брехав, звичайно. Він просто був справжнім дезертиром! Він не хотів брати участі навіть у цьому благородному бою!

Ми плюнули на нього, і він з щасливою усмішкою підтюпцем подався додому, а ми поплентались до водопровідного крану — готувати боєприпаси…

І от ми віч-на-віч з ворогом. У ворога нервово тремтять кіски, а найлякливіші вже почали рюмсати й витирати очі подолами платтячок.

Ми чекаємо команди, щоб відкрити вогонь. Володька високо над головою підняв величезну водну бомбу. Ще мить і…

І раптом Леся Мельник рішуче йде прямо до Володьки. Йде без усякого страху і вагань.

— Ну що ж, бий, якщо ти воюєш з дівчатками, Аніка-воїн! — голосно каже вона, гордо підвівши голову.

Ви б подивились на Володьчине обличчя! В нього одвисла губа й очі зробилися, як у барана. Цього він не чекав.

— Чому ж не б'єш? Бий! — повторила Леся.

І тут сталося таке, чого історія ніколи не забуде. Очевидно, від нервового збудження Володька надто сильно стиснув бомбу в руках. Вона раптом жалібно схлипнула і… розірвалася у Володьки над головою. Володька тільки встиг шморгнути носом — ніби в нього був нежить. І в носі, звичайно, зразу ж забулькала вода.

Вмить Володька став як мокра курка.

Вода, не затримуючись, збігала по його плескатому носі й перлистими краплями повисала на випнутому підборідді. Чорнильна пляма, яка ще зранку прикрашала його чоло, напливла на ліве око жахливим синцем. Шорстке волосся стовбурчилося в різні боки мокрими страхітливими колючками.

Взагалі вигляд був жалюгідний і нещасний. Ми з стражданням дивилися на свого фельдмаршала і з острахом на Лесю Мельник. Звичайно, вона почне зараз сміятися й кепкувати. Який жах!..

Але ми були дурні.

Леся навіть не посміхнулася. Вона сказала просто й співчутливо:

— От бачиш, облився весь. Теж мені ще! Дай я тобі синець витру.

І вона дістала з кишеньки свою носову хустинку й почала витирати Володьці око. Зовсім як сестра. Володька був у такому стані, що навіть не ворухнувся. А коли синця вже не було, він глухо сказав: «Я сам». Та самому витирати вже було нічого. І Володька повернувся і, ні на кого не дивлячись, пішов.

У похмурому мовчанні ми розбрелися по домівках.

Три дні Володька не з'являвся у дворі. Володька у гордій самотності переживав свою ганьбу. Ми теж переживали, але колективно. З нагоди такого трауру війну було тимчасово відмінено.

На четвертий день ми, як звичайно, зібралися біля парадного. Володьки не було.

— Вдома його теж немає, — сказав Гриша Курочка. — Я заходив. Бабуся сказала, що він пішов гуляти.

Ми вирушили шукати Володьку. Ми обшукали все подвір'я, всі закутки й щілини. Під кінець вирішили зазирнути у свій колишній штаб, хоч були певні, що там його, безперечно, немає. Надто трагічне це було місце для Володьки.

Ми йшли вздовж сарая, за яким був майданчик. І раптом Гриша Курочка, що йшов попереду, відсахнувся назад:

— Тссс!..

Штовхаючи один одного, ми обережно визирнули з-за рогу.

Біля однієї з грядок «штабного городу» навколішки сиділа Леся. Поруч стояв Володька. Він держав у руках пузату водну бомбу, з якої тоненькою цівкою лилася вода.

Полководець Володька Лобода поливав з водної бомби миршаві саджанці помідорів…

… Так уперше в історії людства бомба була використана в мирних цілях.

Мир остаточно переміг війну в нашому дворі.

… Щойно пройшла гроза. В повітрі пахне електрикою і мокрим кожухом. Туркочуть голуби.

І замість войовничого гугнявого «Ань-ань!» по всьому подвір'ю лунає дзвінке й радісне:

— Тра-та-та за Вову, тра-та-та за Лесю!

— Гришо, тобі жмуритися!

І потім:

— Раз-два-три-чотири-п'ять! Я іду шукать! Хто не заховався, я не винуватий!

Як добре жити на світі, коли пройшла гроза!..