Пригоди Грицька Половинки - Нестайко Всеволод Зиновьевич

В цей вечір було якось особливо хороше і весело на Річній. Не хотілося йти з неї. Було пізно, і вже то тут, то там чулися сердиті голоси матерів.

— Клаво, я кому сказала, вже дванадцята година!

— Ванько, зараз же ступай додому!

— Якщо ти зараз не підеш додому, вийде батько, буде погано…

І поволі вулиця порожніла. Нарешті залишилася тільки наша компанія. Час і нам додому. Е ні, ще один раз… Ось цей вже останній!..

Ще раз — і все!..

Як хороше! Як дивно хороше!.. Ось тільки… Губа. Якби його не було! Як він мене дратує, клятий Губа! Не можу спокійно дивитись, коли він мчить на своїх довгих вузеньких санках (і треба ж, щоб у нього були такі хороші санки, справжні нарти). Спереду сидить його сестра Зінка, така ж некрасива, з приплюснутим носом і великими губами. А Васько править своєю довгою, як голобля, ногою. У-у, щоб ви… перекинулись!

Ось і зараз ми всі зібралися внизу біля містка, щоб уже йти додому. А його нема. Пішов із Зінкою нагору — ще раз з'їхати. Не міг потерпіти! Чекай його тепер! Я, звичайно, не став би чекати, та хлопці… Ми переступаєм з ноги на ногу. Холодно…

Нарешті! Он уже мчать сани!..

Раптом… Ми навіть здригнулись від несподіванки, почувши шум мотора. Разом обернулися і — обімліли. З крутого спуску з'їжджала величезна вантажна машина. Шофер, очевидно не київський, не знав дороги і випадково звернув на Річну. Тепер він одчайдушно гальмував, та колеса буксували, і машина швидко спускалася вниз до мосту.

Ми, як по команді, повернули голови в протилежний бік, звідки з страшенною швидкістю мчали Васькові санки. І одразу зрозуміли, що зараз станеться. Санковий бій! Зараз Губа зі всього розгону влетить під колеса машини…

— Пропав Губа! — вихопилось у Аби.

Ми завмерли. Губі треба було перекинути санки і, чорт з ними, з синяками, — викинутись на тротуар. Але він розгубився і лише безпорадно гальмував ногами. Дивак! Хіба можна загальмувати на такій швидкості? І звернути нікуди. Санки все ближче й ближче… Ось уже видно широко розкриті від жаху Зінчині очі. Ще кілька секунд…

І тут… Ви тільки, будь ласка, не подумайте, що я вважаю себе за героя. Сам не знаю, як це трапилось і як я зважився. Просто я стояв ближче за всіх до бруківки. І ось, коли санки пролітали повз мене, я раптом кинувся всім тілом на них, упав на Васька, санки перекинулись, і ми всі троє клубком полетіли під міст, у канаву.

Коли я опам'ятався, то побачив, що лежу на льоду і з носа у мене тече кров. Поруч без шапки сидів Губа, а з-під поламаних санок виглядала Зінка. Всі були цілі й неушкоджені, за винятком Васькових санок і мого носа.

Навкруги товпились хлопці й галасували щось подібне до: «Ух, Рудий! Оце так молодець!» Але я їх не чув; Я дивився на Васька, а Васько — на мене. І ми мовчали.

Не знаю, ви, напевно, не зрозумієте. Тому що я сам до пуття цього не розумію. Та я відчував, що у мене враз пропала ненависть до Васька. Пропала. Назавжди. Начебто я помстився. Начебто тепер я з Васьком квити і ні за що мені тепер його ненавидіти. Розумієте — квити! Ех, не можу я цього пояснити!

Мені так легко й хороше було, ніби я з величезної гори лечу на санках, аж дух перехоплює! Я навіть не відчував, що в мене дуже болить ніс.

«ЗЛОЧИН» ЖОРИ ГОРОБЕЙКА

Вітя Деркач приніс незвичайну новину: Жора Горобейко бавиться ляльками!

Якби це сказав не Вітя Деркач, ніхто б не повірив. Але ж Вітя ніколи в житті не брехав. Про це всі знали.

А діло було так. Учора Вітя пішов до Жори спитати, що задано з арифметики (Вітя два дні хворів).

Підходить вже майже до самого Жориного будинку. Ви ж знаєте, де живе Жора Горобейко — на тій старій кривій Митрофанівській вулиці, де самі лише маленькі одноповерхові будиночки, обгороджені дерев'яними парканами. Якась «дореволюційна» вулиця!

Так от, підходить Вітя до самого дому і раптом чує за парканом Жорин голос. Але не в Жориному, а в сусідньому дворі. Вітя вже хотів гукнути, покликати Жору, та передумав: вирішив спочатку подивитися, що він там робить. Зазирнув у шпарку між дошками і… чесне слово, краще б він не заглядав! Те, що побачив Вітя, було неймовірним.

Жора сидів на землі, тримав у руках кирпату ляльку з витрішкуватими голубими очима і одягав на неї білий фартух. «Зараз, Маню, готуватимеш обід. От-от прийдуть гості, а ще нічого немає. Ай-яй-яй, який скандал!»

Вітя на власні вуха чув, як Жора промовив ці слова. І у відповідь… залунав писклявий дівчачий сміх. Крім Жори, Вітя нікого не бачив — заважали кущі. Тому він точно не знає, скільки там було дівчисьок, одна чи багато. Але були, це факт!