Пригоди Грицька Половинки - Нестайко Всеволод Зиновьевич

— Неправильно ти, Губа… Не по правилах… Ти ніжку підставив…

Але ніхто не підтримав Костика. Що там казати! Все було вірно. Васько Губа, з якого всі сміялися, слабак Васько Губа у всіх на очах бив мене і товк носом у землю, як найостанніше, найпакосніше щеня, — мене, Вітьку Рудого, який глузував з нього й хотів показати свою силу! Більшого безчестя і приниження не можна було собі уявити!

Я одвернувся і, розмазуючи сльози по замурзаних щоках, сказав тремтячим голосом:

— Дим… проклятий… в очі лізе…

Навіщо я це сказав — сам не знаю. Напевне, я хотів як-небудь виправдати перед хлопцями свої сльози. Кому це було потрібно?

Сказав я ці безглузді слова, повернувся і повільно-повільно пішов по вулиці до свого будинку. Ніхто не вимовив і слова, не зупинив мене.

… Цілий тиждень після цього я не виходив з дому. Це був найтяжчий тиждень у моєму житті.

Я хворобливо, до судороги в горлі ненавидів Васька Губу. Ніколи я ще не переживав такого сильного почуття. Я плакав ночами. І кожну ніч мені снилося, що я жорстоко б'ю Губу, а він валяється біля моїх ніг і просить пощади. Я придумував для нього все нові й нові форми помсти. І я знав, що нічого йому не зроблю.

Інколи я говорив собі: «Дурню! Адже ти сам у всьому винен. Ти ж перший поліз битися. Для чого?» Але тут же я згадував, як у всіх на очах Васько товк мене носом у землю і промовляв; «А будеш? Будеш?»

І ненависть спалахувала з новою силою. Якби він просто побив мене, тоді ще інша справа. А так… Ні! Ненавиджу!..

Минув тиждень. Не міг же я рік не виходити з дому! Ніхто цього не зміг би І я вийшов. Мені було дуже страшно перший раз після всього цього з'явитися на очі хлопцям. А раптом засміють. Але — ні. Жоден з них, навіть базіка Пантя, словом не обмовився. Начебто нічого й не було. Я обережно глянув на Губу. Але і в нього був вигляд, який не викликав ніяких підозрінь, — звичайний сонний і байдужий вигляд. І все пішло по-старому. Як і раніше, ми разом грали в піжмурки, в квача, в цурки-палки, запускали змія, ганяли Абиних голубів (у Аби був цілий голубник), і, як раніше, коли було нудно, хлопці насміхалися з Губи.

І — дивна річ. Здавалось, я повинен був відчувати задоволення від тих загальних глузувань з Губи, з мого ворога. Але я навпаки — переживав якесь неприємне почуття, начебто, сміючись з Губи, хлопці в той же час сміялися і з мене, ніби підкреслюючи моє минуле приниження.

Хлопці, звісно, нічого не підозрівали, вони думали, що я давно вже забув про той випадок. А я не забув. Судорога в горлі минула, а ненависть залишилась.

… Пролетіла золота київська осінь, відшуміли листопадові дощі, і настала зима — чи не найвеселіша пора року. Ми живемо на Річній. Є в Києві така вулиця — недалеко від площі Перемоги І, як не дивно, далеко від Дніпра. Ця вулиця проходить через яр — спочатку спускається вниз, потім круто підіймається вгору. А внизу тече колишня річка Либідь, яка давно вже стала звичайною канавою. Її всі так і звуть — канава. Через канаву — дерев'яний міст. Але по цьому мосту, та й взагалі по нашій Річній майже ніхто ніколи не їздить, особливо взимку. По ній просто неможливо їздити — дуже круті схили: жодна машина не вибереться. А тому взимку Річна перетворюється на ковзанку. Не тільки ми, а й хлопці з вулиць Менжинського, Володарського, Повітрофлотського шосе приходять сюди кататися на санках. Двірники давно примирилися з цим і посипають піском тільки тротуари, а бруківку не зачіпають. І в зимові вечори, коли засвічуються ліхтарі і, розгойдуючись на вітрі, розсипають навкруги сліпучі іскри снігу, на нашій вулиці народу — як на Хрещатику.

По бруківці нескінченною лавиною мчать санки, переганяють одне одного, стикаються, перевертаються й знову летять униз. Сміх, вереск, крики… І яких тільки санок тут немає! І дерев'яні, фабричні; і залізні, і саморобні самокати зі старих ковзанів-снігурочок, і навіть справжні північні нарти.

Але найкращі санки — в Аби. Великі, важкі, міцні. Полозки з чавунних труб, настил із товстих дубових дощок. Справжній танк. Знамениті, непереможні санки в Аби!

До минулого року в нас був звичай — влаштовувати санкові бої. З однієї і з другої гори мчалися загони і зустрічались на мосту. Але після того, як «танк» Аби вщент розбив дерев'яні санки сина аптекаря з вулиці Володарського, бої були заборонені. Та й без боїв скільки радості на ковзанці!

Лежачи на боці або на животі і міцно вчепившись у санки, вихором летиш униз. Дух забиває рвучкий морозний вітер, свище у вухах, сніжинки шмагають в обличчя. І здається, ніби ти вже відірвався од землі й линеш десь у сніжній небесній млі і не вогні вікон та ліхтарів мелькають мимо, а планети й зорі. І чи то від страху, чи то від захоплення — холодно й лоскотно в грудях. І хочеться, щоб цьому польоту не було кінця.