Гаррі Поттер і Орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин

— Ага, — м’яко сказала вона і обійшла довкола столу, щоб краще роздивитися руку. — Добре. Це тепер буде для вас нагадування, ясно? Сьогодні можете йти.

— Чи мушу я приходити й завтра? — запитав Гаррі, беручи портфель лівою рукою замість правої, що шалено пекла.

— Аякже, — широко всміхнулася професорка Амбридж. — Я вважаю, що, попрацювавши іще один вечір, ми трохи глибше закарбуємо ці слова.

Гаррі й не уявляв, що на світі може знайтися вчитель, якого він ненавидітиме більше за Снейпа, але, крокуючи до ґрифіндорської вежі, мусив визнати, що на цю роль з’явився серйозний претендент.

«Вона мерзенна, — думав він, піднімаючись по сходах на восьмий поверх, — мерзенна, збочена, божевільна бабера…»

— Рон?

На поверсі він завернув праворуч і ледь не наштовхнувся на Рона, що причаївся за статуєю Лаклана Довготелесого, стискаючи в руках мітлу. Рон аж підстрибнув з несподіванки, коли побачив Гаррі, й намагався сховати за спиною свого новісінького «Чистомета–11».

— Що ти тут робиш?

— Е–е… нічого. А ти що робиш?

Гаррі насупився.

— Перестань! Мені можеш сказати! Чого ти тут ховаєшся?

— Я… я ховаюся від Фреда й Джорджа, якщо хочеш знати, — відповів Рон. — Вони тут щойно пройшли з групою першокласників, — мабуть, знову випробовують на них свої винаходи. У вітальні ж вони не можуть цього робити, бо там зараз Герміона.

Він молов це все поспіхом і гарячково.

— Але навіщо тобі мітла? Ти що, збирався літати? — дспитувався Гаррі.

— Я… ну… гаразд, я тобі скажу, тільки не смійся, добре? — почав виправдовуватися Рон, червоніючи мов рак. — Я… я хотів спробувати себе на ґрифіндорського воротаря, бо маю вже нормальну мітлу. От. Можеш тепер сміятися.

— Чого це я маю сміятися, — заперечив Гаррі. Рон закліпав очима. — Це класна думка! Було б круто, якби ти потрапив у команду! Я ще ніколи не бачив тебе воротарем. Ти добре граєш?

— Непогано, — зізнався Рон, страшенно втішений реакцією Гаррі. — Чарлі, Фред і Джордж завжди ставили мене на ворота, коли на канікулах тренувалися.

— То ти сьогодні теж тренувався?

— Я тренуюся щовечора, з вівторка… але тільки сам. Я зачаровував квафели, щоб вони летіли на мене, але це було нелегко, і не знаю, чи багато буде з цього користі. — Рон мав нервовий і стурбований вигляд. — Фред і Джордж реготатимуть як дурні, коли я з’явлюся на пробі. Вони постійно роблять з мене ідіота, відколи я став старостою.

— Я так хотів би прийти на пробу, — гірко зітхнув Гаррі, коли вони разом пішли до вітальні.

— І я хотів би… Гаррі, а що це в тебе на руці?

Гаррі, котрий щойно почухав носа правою рукою, намагався її сховати, але так само безуспішно, як Рон перед цим ховав мітлу.

— Просто порізався… нічого… це…

Та Рон уже схопив Гаррі за руку й пильно придивився. Якусь мить він розглядав слова, вирізані на шкірі, а тоді зблід і відпустив Гаррі.

— Ти ж казав, що просто переписуєш речення?

Гаррі завагався, але ж Рон був з ним відвертий… Тож і він розповів Ронові всю правду про своє покарання.

— Стара карга! — з огидою прошепотів Рон, коли вони зупинилися перед Гладкою Пані, що мирно сопіла носом, притуливши голову до рамки. — Вона хвора! Піди до Макґонеґелки, розкажи їй усе!

— Ні, — одразу ж заперечив Гаррі. — Нехай не радіє, що дістала мене до печінок.

— Дістала ? Не можна, щоб їй це так минулося!

— Не знаю, чи Макґонеґелка може на неї вплинути, — засумнівався Гаррі.

— А Дамблдор? Скажи тоді Дамблдорові!

— Ні, — категорично заперечив Гаррі.

— Чому?

— У нього своїх проблем вистачає, — пояснив Гаррі, хоч це й не була справжня причина. Він не збирався йти до Дамблдора за допомогою, якщо Дамблдор з самого червня ще ні разу з ним не заговорив.

— А я вважаю, що ти повинен… — почав був Рон, але його перебила Гладка Пані, що сонно стежила за ними і раптом вибухла: — То ви кажете мені пароль, чи я маю тут не спати цілу ніч, поки ви наговоритесь?

* * *

У п’ятницю ранок був похмурий і вогкий, як і інші дні тижня. Хоч Гаррі, заходячи до Великої зали, за звичкою поглянув на вчительський стіл, та він майже не мав надії побачити там Геґріда, тому відразу замислився над нагальнішими справами, такими, як ціла гора невиконаних домашніх завдань та відбування чергового покарання в Амбридж.

Гаррі спромігся пережити цей день завдяки двом речам. Перша — думка, що наближаються вихідні, а друга — що, попри все жахіття, яке чекає його під час останнього покарання в Амбридж, з її вікна буде видно вдалині квідичне поле, тож йому, можливо, пощастить хоч почасти побачити Ронову пробу. Це були, звісно, слабенькі промінчики світла, але Гаррі був вдячний, що вони хоч трошки розвіювали темряву, яка оточила його зусібіч. Ще ніколи йому не було у Гоґвортсі так погано.