Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

Це багряне око, мигаючи, переслідувало їх, поки вони бігли, спотикаючись, поміж каміння та щебеню. Тільки на світанні, коли бігуни вже до краю втомилися, вогонь став танути вдалині, перетворився на крапку і зник: це значило, що мандрівники минули північне крило гір і завернули прямо на південь.

Вони зупинилися відпочити, відчуваючи дивне полегшення, але відпочивали недовго. Горлум квапив. За його підрахунками, до роздоріжжя було близько тридцяти ліг — чотири ночі швидкого ходу. Тому вони йшли та йшли затемна, поки ранкова зоря не зажевріла. Відмахавши вісім ліг, гобіти більше не в змозі були рухатися, навіть якби і не побоювались денного світла.

Виснажені, тоскні землі залишилися позаду. Гори, як і раніше, грізно височіли ліворуч, але дорога відхилилася від них; обабіч почали з’являтися темні гаї, подекуди зеленіли руді сосни, а між ними усе поросло рокитником, барбарисом, вересом та ще кущами, яких гобіти ніколи не бачили. Вони повеселішали: повітря, свіже та запашне, нагадувало домівку. Вони почували себе так, начебто тягар став легший, і раділи приємним краєвидам: цю місцевість Ворог привласнив недавно і не встиг її спустошити. І все ж таки, пам’ятаючи про близьке сусідство Чорного Замку, вони доклали чимало зусиль, щоб вдень сховатися якомога ретельніше.

День минув нудно, лежали в пишному вересі, лічачи години, задубівши від нерухомості: тут, під Похмурими горами, сонце ще не гріло з повною силою. Фродо часом занурювався у міцний, безтурботний сон; чи, може, остаточно довірився Горлуму, чи занадто втомився, щоб непокоїтися. Сем, навпаки, дозволяв собі тільки ледь здрімнути, хоча Горлум спав мов убитий, схлипуючи, ніби йому дошкуляли кошмари. Не тільки недовіра — голод позбавляв бідолаху сну. Сем давно вже знудився за чим–небудь гаряченьким…

У сутінках рушили далі. Горлум, осмілівши, вивів їх на дорогу, і тепер вони крокували швидко, про всяк випадок чуйно ловлячи кожен звук; але нічого нізвідки не було чутно, вороги, кінні чи піші, не з’являлися.

Південний Тракт проклали в давнину; миль на тридцять від Мораннону його підтримували і лагодили, але чим далі на південь, тим сильніше ним заволодівали хащі і глухомань; природа тіснила справу рук людських. Ще можна було помилуватися точністю прямих ліній, сміливими вигинами містків над струмками, але кам’яна кладка все дужче заростала травою, а придорожні стовпчики, вивітрені та поїдені часом, ледь виднілися серед кущів. Обтесані плити затяг мох, укоси — верес і папороть, а подекуди прямо посередині шляху стирчали молоді деревця. Загалом тракт уже мало відрізнявся від занедбаного путівця, і все ж він вів подорожан прямо до мети з сміливою впевненістю, не крутячись і не петляючи.

Так вони перейшли північний кордон Ітіліену, земель, які колись захищала фортеця Мінас–Ітіль, прекрасного краю пагорбів, лісів і чистих вод. Ніч видалася ясна, місяць світив щосили, і повітря ставало все теплішим та приємнішим. Судячи з бурчання Горлума, ці зміни його мало радували. Як звичайно, на світанку зробили привал. Тракт прорізав товщу високого пагорба; мандрівники піднялися на нього й озирнулися.

День вже зароджувався, і вони побачили, що гори крутою дугою йдуть на схід і тануть в серпанку. На захід хвилями тяглися похилі пагорби, зливаючись на обрії з просторою рівниною, залитою ранковим золотавим туманом. Гаї та переліски змінялися галявинами; над ними стояв солодкий запах смоли — гобіти помітили кедри, кипариси та інші, невідомі їм породи дерев. Різнобарвні лишайники покривали валуни, а на галявинах росла сила–силенна духмяних трав. Далеко занесло гобггів від Рівенделла, але тільки тут зміна клімату стала помітна. Весна вже оселилася в Ітіліені: гострі молоді пагінці пробили дерен, модрини випустили свіжі зелені пальчики хвої, червоні анемони розпускалися в траві, і лунко виспівували птахи. Ітіліен, покинутий сад Гондора, ще зберігав колишню мирну принадність.

Зі сходу його захищали Похмурі гори, досить віддалені, щоб не затемнювати заповідні ліси, з півночі — стіна Емін–Мейлу, а з заходу і з півдня відкритими долинами Андуїну, безборонно прилітали вологі теплі вітри з далекого моря. Дерева–велетні мирно старіли серед гомінкого потомства; у гаях перепліталися пахучі терпентини, лаври та оливи.

Млосно, гаряче–духмяно дихали мереживні тамариски, туя дурманила своїм запахом, аж голова чманіла. А ще росли там мирта і ялівець, чебрець обплітав скелі щільним килимком, шавлія квітла — синя, рожева та фіолетова. Сем помітив кмин, майоран і якусь незнайому навіть йому, досвідченому садівнику, травичку. Скелі та гроти майоріли білими зірочками ломикаменю; у заростях ліщини квітли анемони і примули, дрібні іриси розгортали свої гребінці. Темна зелень вінками оточувала маленькі озера, де збиралася вода гірських потоків, щоб текти далі, до Андуїну.