Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

Той, що здавався ватажком, сумно посміхнувся:

— Я — Фарамир, капітан прикордонної сторожі Гондору. Тут нині не подорожують заради задоволення, а бувають лише слуги Білого або Чорного Замків.

— Ми нікому не служимо, — відрізав Фродо. — Ми дійсно прості мандрівники, хоча Фарамир, здається, не вірить цьому?

— Тоді назвіться і відповідайте, що вам тут потрібно, — сказав Фарамир. — У нас є свої справи, розпатякувати нам ніколи. І, до речі, куди подівся третій?

— Третій?

— Так, той, що ховався над струмком, тільки ніс стирчав. Здаля видно — недобра тварюка! Чи то нова порода орків, чи їхній прислужник? Він вислизнув від нас, як лис.

— Я не знаю, куди він дівся, — відповів Фродо. — Це наш випадковий попутник, я за ним не стежу і не відповідаю за нього. Якщо вам пощастить його зловити, не кривдьте його — це нещасне, жалюгідне створіння. А що стосується нас, то ми — гобіти з Гобітона в Гобітанії. Наша батьківщина лежить далеко звідси на північний захід. Мене звуть Фродо, син Дрого, а це — Семіум, син Хемфаста, достойний гобіт, у мене на службі. Ми йдемо з Рівенделлу, інакше знаного як Імладрис…

Щойно Фродо вимовив цю назву, Фарамир здригнувся і помітно занепокоївся.

— З нами було семеро товаришів, — продовжував Фродо, — одного ми втратили в Морії, з іншими розлучилися на Причальному Лузі біля водоспадів Раурос; серед них було ще двоє гобітів, гном, ельф і двоє людей, Арагорн і Боромир з Мінас–Тіріта…

— Боромир? — разом вигукнули всі четверо.

— Боромир, син Денетора? — перепитав капітан. — Якщо ви не брешете, це важлива новина! Можливо, вам невідомо, що Боромир, син Денетора, був нашим проводирем, головою Сторожі Білої вежі! Ми оплакуємо його зникнення… Яким же чином ви познайомилися? Говори, тільки швидше, сонце вже високо.

— Чи пам’ятаєте ви загадкове пророкування, через яке Боромир подався в Рівенделл?

• «У Імладрісі судилося вам
• Зламаний меч віднайти…»

— Звичайно, пам’ятаємо, — здивовано відповів Фарамир. — Якщо ви його знаєте, вам, мабуть, можна вірити!

— Зараз зламаний меч носить згаданий мною Арагорн, — закінчив Фродо. — А напіврослики — це ми.

— Бачу, — задумливо відповів Фарамир. — Принаймні, вам ця назва пасує. А що розуміти під «Прокляттям Ісілдура»?

— Це поки що таємниця, — мовив Фродо, — але згодом з’ясується.

— Що привело вас у ці землі, вкриті Тінню? — Фарамир указав рукою на гори, не називаючи їх. — Нам потрібно докладніше переговорити, однак зараз ми дуже поспішаємо. До речі, ви навряд чи зайшли б сьогодні далеко, по дорозі або бездоріжжям. Ще до полудня тут спалахне бій. Вам довелося б обирати між смертю або швидкою втечею до Андуїну. Я залишу при вас охорону, так буде спокійніше і вам, і мені. Розум застерігає від того, щоб занадто вірити випадковим зустрічам у тутешніх місцях. Але якщо я повернуся, ми ще поговоримо.

— Хай вам щастить, — низько вклонився Фродо. — Хоч би що ти про мене думав, я — друг усім ворогам Спільного Ворога. Ми пішли б за тобою, якби могли чимось допомогти вам, велетням, і якби дозволила моя справа. Чекаємо на вас із перемогою!

— Я мало чув про напівросликів, але, бачу, ви знаєтеся на чемному поводженні, — відповів Фарамир. — До зустрічі незабаром!

Гобіти знову посідали, але обговорювати нічого не стали. Поруч з ними в глибокому затінку від лавра залишилися двоє гондорців. Вони стягли свої зелені маски — сонце вже припікало, — і Фродо побачив їхні обличчя, невеселі, горді, але привітні: світла шкіра, темне волосся, ясні очі. Вони розмовляли між собою напівголосно, спершу загальною мовою на якийсь стародавній лад, потім своєю — і Фродо з подивом упізнав ельфійські слова. Він здогадався, що перед ним дунадани, нащадки вихідців з далекого Заходу.

Фродо спробував навіть заговорити, але вони відповідали уникливо й обачно. Вони звалися Маблунг і Дамрод, їхні пращури і родичі жили в Ітіліені, поки Ворог його не захопив. З таких людей Денетор створював загони, що потай переправлялися через Андуїн (як саме, вони не пояснювали) і знищували зграї орків та інших лиходіїв, що нишпорять між Рікою та Похмурими Горами.

— Звідси до східного берега Андуїну близько десяти ліг, — сказав Маблунг. — Ми нечасто заходимо так далеко. Сьогодні справа особлива: ми повинні влаштувати пастку для харадримів, будь вони неладні!