Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

• Як в ніжні букові листки вгортається гілля,
• А сонця промінь лісові струмочки звеселя…
• Щасливі мандри без кінця і пахощів розмай -
• Вернись, кохана, і скажи: який чудовий край!

Але жінка йому відповідає:

• Коли овіються теплом садочки і поля,
• І запарує по весні пробуджена земля…
• І білий цвіт, мов теплий сніг,
• Мов килим — сходи рясно…
• Я залишусь, я не прийду: моя земля прекрасна!

Та знову ент прохає:

• Як літній полудень спливе гарячим злотом з віт,
• Крізь сонне листя, у таємний прохолодний світ…
• А вітер західний пісні в прозору даль несе…
• Вернись, вернись, моя любов… Мій край понад усе!

Але жінка йому заперечує:

• Як хвилі зрілих колосків гуляють у полях,
• А сонцем випещений плід напружує гілля…
• І кожна ягідка до рук схиляється сама…
• Я залишусь в моїй землі, бо кращої нема!

Тоді ент каже:

• Коли зимовий вітер злий погасить дзвін пісень,
• В беззоряну холодну ніч спливе похмурий день…
• Зі сходу прийдуть холоди і заніміє ліс, —
• Тебе шукатиму, щоб буть нам знову як колись.

А на це ентова жінка відповідає:

• Зима зі сходу принесе жорстокий снігопад,
• Мертвотний морок крижаний спустошить лан і сад, —
• Тебе покличу, милий мій, щоб бути разом Знов.
• Ми понесем крізь сніговій відроджену любов.

І нарешті вони співають разом:

• Удвох ми підем до кінця, на захід в дальню путь,
• Туди, де змучені серця притулок віднайдуть!

— Ну ось, — зітхнув Древес. — Напевне, дуже легковажно, в ельфійському дусі — лише розспіваєшся, а вже й пісні кінець. А втім, слова приємні, чи не так? Ми, енти; могли б, певна річ, і довшу пісню скласти, було б коли… Але тепер час підійматися спати. Ви де б хотіли стояти вночі?

— Ми якось, знаєте, звикли спати лежачи… — ввічливо виправив його Пін. — Ось, ці подушечки нам якраз стануть за перину.

— Спати лежачи? — здивувався Древес. — Ах, так–так, звісно… гм–гм… я й забув. Ось що означає поринути в спогади: я вас за своїх дітей сприйняв; Ну що ж, лягайте, а я постою під дощиком. На добраніч!

Меррі й Пін видерлися на ліжко велетня і зарилися в м’яке сіно, свіже, духмяне, тепле. Світло пригасло, але не можна було розрізнити Древеса: він застиг на порозі грота, з піднятими догори руками, водоспад обдавав його бризками, і кожна крапелька світилася, наче перлина, у м’якому світлі зірок.

Коли гобіти прокинулися, холодне сонце вже заглядало під склепіння Джерельних Покоїв. Древеса поблизу було. Меррі й Пін вийшли вмитися в басейні перед гротом, і саме тут до них долинуЛо знайоме бурмотіння й муркотіння, а невдовзі й сам господар з’явився в залі.

— Доброго ранку, Меррі! Доброго ранку, Піне! — вигукнув задоволений Древес. — Заспали, заспали, друзі мої. Я вже прогулятися встиг сотні на три кроків. Зараз підживимося й одразу на Віче.

Цього разу він наповнив їхні келихи з іншої кам’яної діжки. І на смак новий напій був не той, що вчора, — з гіркуватим запахом, поживний, як добрий сніданок. Гобіти заїли питво жменькою крихт від лоріенських хлібців, швидше за звичкою, ніж за необхідністю. Древес, чекаючи на них, наспівував щось незрозуміле і дивився на небо.

— А високо до цього Віча? — насмілився запитати Пін.

— Що? До Віча? — обернувся Древес. — Та це не гора! Віче — це загальні збори ентів. Ми давненько вже не збиралися, але нині багато хто обіцяв прийти. Отже, до полудня треба встигнути потрапити до Забороненого Урочища, як люди його називають.

Він посадив гобітів до себе на плече і, залишивши Джерельні Покої, вирушив на південь уздовж гір, що поросли нечастими купками беріз і горобини; вище, до самих вершин, темніли густі ялинники. Годину по тому Древес повернув у гущавину заповідного лісу; гобітам одразу стало задушливо, як учора, але тепер вони якось непомітно впоралися з духотою.

Древес ніби забув про гобітів, бубонів собі під носа нерозбірливо: бумбум, бурумбум, бур–бур–бум… і знову спочатку, лише тон та ритм увесь час змінювалися. І відкликалась глухомань, смутне бурмотіння йшло чи то з–під землі, чи то із завалів сухого листя, а може, зсередини стовбурів. Але Древес навіть голови не повертав. Пін заходився було рахувати кроки велетня, дійшов до трьох тисяч і кинув. Раптом старий ент уповільнив ходу, підніс долоні до рота й прогудів: «Ум–м, ум–м!» І різноголоса луна відгукнулась: ум–м, умм, уммм… Древес рушив далі, щохвилини повторюючи заклик, і щоразу вигуки у відповідь лунали ближче й гучніше.