Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Вірно, — сказав Пін. — Різниця приблизно та сама, що між старою коровою та роззлюченим биком. Та чи зуміє Древес їх розворушити? Пам’ятаєш, як він сам–бо вчора розпалився та одразу і згас…

Вони повернулися до урочища. Голоси ентів так само дзвеніли й переливалися — рада тривала. Сонце піднялося вже високо й зазирало за огорожу; його холодне жовте світло позолотило й берези внизу, й увесь північний схил; сховане під валунами джерельце звабливо заіскрилося. Гобіти спустилися навскіс схилом — так приємно було відчувати свіжу травичку під ногами! — і сіли на вкритий мохом валун над джерелом. Вода бігла чиста, крижана; вони випили по ковтку й уляглися, спостерігаючи за грою світла й тіней від хмар на траві. Енти все співали. Чужий, чудернацький, замкнутий світ… Гобітам раптом нестерпно захотілося побачити, почути загублених товаришів — Сема, Фродо, Блукача…

Минула ще година; ещи нарешті затихли. Гобіти підняли голови: до них крокував Древес і ще один ент, незнайомий.

— Гм–гм, — сказав Древес. — Ось і я. Ви, бачу, зовсім занудьгували. Ну, нічого не поробиш, наберіться, терпіння. Першу частину ради ми вже закінчили, тепер треба пояснити сутність справи тим, хто живе далеко й кощ я не встиг побачити вранці. А вже потім будемо вирішувати. Ви не засмучуйтеся, рішення ми приймаємо швидко, час нам буде потрібний лише на Грунтовний розгляд подробиць… Не хочу приховувати, на це знадобиться не менше двох–трьох днів. Тому я привів вам компаньйона. Ельфською його звуть Брегалад. У нього житло тут недалеко. Він уже має свою думку, і йому більше немає потреби бути на Вічі. Гм–гм… Як на ента, Брегалад, мабуть, занадто метушливий. Отже, я вважаю, ви знайдете з ним спільну мову. До побачення!

Древес повернувся до вічевого кола. Гобіти й Брегалад з хвилину помовчали, придивляючись один до одного. Зросту Брегалад був високого, гнучкий і рухливий, шкіра гладенька, шоки рум’яні. Голос у нього виявився гулкий, але вищий і дзвінкіший за голос старого Древеса.

— Пройдемося трохи, друзі? — запропонував він. — Мене звуть Брегалад, по–вашому Горобинник, а ще — Поспішай. Мені якось довелося відповісти одному літньому ентові раніше, ніж він проговорив до кінця своє питання, от мене и прозвали так. І п’ю я швидше за інших: вони ще за другий ковток не взялися, а в моєму келиху вже денце видно! Ну, ходімо!

Він простягнув гобітам свої міцні руки, і вони дотемна блукали лісом, співаючи, сміючись — оскільки Брегалад був смішливим. Чи то сонце бризне з–за хмар, чи то струмок з’явиться із хащ їм назустріч, чи то птах свисне — Брегалад задоволений, сміється з радощів; ну а якщо зустрічалися їм горобини, він неодмінно зупинявся та співав їм, похитуючись усім тілом, ласкаві пісеньки.

У сутінках Брегалад привів гобітів до себе додому, на галявину з великим валуном посередині. Навколо росли горобини і, звичайно, було вдосталь води, без цього енти не можуть: у горобиннику дзюрчав затишний струмочок.

Балакаючи про те, про се, вони втрьох спостерігали, як ніч сповиває ліс. В урочищі тривало гуркотіння віча — низько, басовито, зрідка із загального хору виривалися окремі високі вигуки. Тим часом Брегалад розповідав гобітам про себе. Він з роду Окорця, мешкав раніше в іншому місці, але туди прийшли орки й усе розорили. Ясно, що саме він думає про орків і чому так швидко все вирішив на Вічі…

— У нас добре росли горобини, — сумно згадував він, — вони вкоренилися, коли я ще був зовсім зеленим, і всюди були тиша та спокій. Горобини старші енти посадили на втіху своїм жінкам, а ті лише глянули й одразу заявили, що знають місця, де квіти красивіші, а дерева плодючіші… А я горобини полюбив! Вони розрослися так пишно, влітку стояли тінистими шатрами, восени гнулися від червоних ягід. На ягоди зліталися птахи, а я люблю птахів, навіть балакучих; і ягід вистачало на всіх до весни. І коли це все встигло змінитися? Птахи стали битливими й жадібними, вони обдирали гілля, розкидали ягоди, аби іншим не дісталися. А потім прийшли орки із сокирами й зрубали мої горобини. Уже я й гладив моїх улюблених, і найласкавіші слова шепотів — жоден листочок не ворухнувся, не чули вони мене, не відгукалися…

• О, Орофарна, Лассеміста, Карніміріа!
• О, горобино, в твоє волосся,
• Сузір’я білих квіток вплелося.
• О, горобино, моя прекрасна,
• Тонка і ніжна, мов ранок ясний!
• Твій цвіт легкий, твій лист тонкий,
• Твій ніжний голосок дзвінкий,
• На голові твоїй вінок багряно–золотий.
• їв літній час і восени — завжди вродлива ти!
• О, хто красу твою ясну понівечити смів!
• Із сивих кіс засохлий лист спада мені до ніг…
• Як не ридать, — не забринять повік твої пісні.
• О, Орофарна, Лассеміста, Карніміріа…

Так гобіти й поснули під сумні співи Брегалада на травичці за валуном. Наступний день пройшов зовсім інакше. Ані господар, ані гості нікуди не пішли; вітер пронизував холодом, свинцеві хмари повзли, чіпляючись за верхівки дерев; і гобіти сиділи в тихому підвітряному куточку, а Брегалад прикривав їх собою від протягу й невідривно прислухався до вічних наспівів. То гучніше, то тихше, то бадьоро, то сумно лунали голоси ентів, і в холодний полудень, і ввечері, і вночі в непевному світлі зірок.