Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

В темряві шуміла, наближаючись, армія Сарумана. Лунали хрипкі співи. Вогняні цятки довгими низками сповили невидимий степ. Де–не–де спалахувало полум’я, схоже на руді гриви коней.

— Несуть вогонь та палять усе поспіль, — похмуро сказав Теоден. — А тут родючі ґрунти, сади, лани…

— І ми не можемо налетіти та потоптати цю потолоч, — спохмурнів Арагорн. — Вони йдуть зухвало, відкрито, а ми боїмось себе виказати…

— Нічого, Хельмів Вал уже близько, — сказав Еомер. — Старий рів перетинає луг десь за чверть милі перед валом. Там можна зупинитися й зустріти орків.

— Нас замало, — заперечив Теоден. — Вал тягнеться на милю, і проїзд посередині широкий.

— Тоді поставимо там ар’єргард.

Було темно, як і раніше — хоч очі повиколюй, — коли вони дістались до проїзду, де протікав струмок та проходила дорога. З верху валу хтось покликав:

— Хто йде?

— Теоден, ярл Рохану! — крикнув у відповідь Еомер.

— Ласкаво просимо! Поспішайте, ворог на носі!

Еркенбранд не прийшов, але встиг заздалегідь відправити для охорони валу та фортеці чималий гарнізон, а до них ще приєднались залишки розбитих загонів.

— Народу тут маємо багато, — доповів Гамлинг, старший з тих, хто охороняв вал. — Та тільки, бачите: одні підстаркуваті, як оце я, другі зеленуваті — на зразок мого онука. Чи не чути чогось про Еркенбранда? Вчора нас повідомили, що він веде своїх піхотинців сюди, а його як не було, то й нема…

— Боюсь, що й не буде, — відповів Еомер.

— А добре було б, якби Еркенбранд урятувався! — сказав Теоден. — Мужністю він рівний Хельмові Молоту… Але чекати його тут не можна. Треба зібрати всі сили поза стінами Рогу. Чи є у фортеці запаси? Ми розраховували на битву в полі, не на оборону, отже не взяли обозу.

— У Осяйних Печерах сховались біженці з Західного Долу, — відповів Гамлинг, — вони прихопили з собою все, що змогли. Є навіть худоба та корм для неї.

— Оце гарно, — схвалив Теоден. — Бо в долинах орки все палять та плюндрують.

— Ну, якщо зазіхнуть на наше майно у Яру, це їм дот рого коштуватиме!

Дорога по дамбі через струмок була вузька, довелося усім входити у ворота по одному, ведучи коней за повід. Після приходу дружини Теодена людей стало досить для захисту і самої фортеці, і зовнішньої перемички. Ярл з почтом і частина воїнів розташувались у Гірському Розі. Еомер, не гаючи часу, почав розставляти людей на перемичці та її сторожовій вежі — тут оборона була найслабкіша. Коней під охороною кількох старих воїнів відіслали вглиб Яру.

Стіна над струмком була двадцять ліктів заввишки і така широка, що чотири людини могли стати в ряд. Поверху йшов зубчатий парапет, що дозволяв сховатися з головою навіть найвищим з роханців. Між зубцями знаходились вузькі бійниці. З подвір’я фортеці та з Яру до стіни вели східці, але ззовні вона була зовсім гладенькою; між величезними блоками кладки не можна і лезо ножа втиснути, а зверху її прикривав скісний навіс.

Гімлі обрав собі місце поряд з підпорою навісу, Леголас — вище, на одному з зубців; гном походив, притопнув ногою по плитах:

— Ось це мені до вподоби! Чим ближче до гір, тим веселіше. Каміння відмінне, ач, як дзвенить під ногами, відразу зрозуміло — тутешня земля має здорові кістки. Мені б рік вільного часу та сотню наших робітників, я б таку твердиню влаштував — будь–яке військо зуби зламає!

— Ну, які ще можуть бути мрії у гнома? — знизав плечима Леголас. — Ви всі справжні диваки. Мені тут зовсім не подобається. І вдень, мабуть, не набагато краще. Одна в мене втіха — дивитись на тебе, Гімлі: так ти міцно тримаєшся на ногах зі своєю сокиркою… Непогано б мати тут побільше твоїх родичів. А ще не вистачає тут сотні спритних стрільців з Чорнолісся. Роханці непогані лучники, але їх мало, дуже мало…

— Стріляти зараз темно, — пробурчав Гімлі. — Зараз саме час подрімати… Ой, лихо! Жодному гному ще не хотілось так спати, як мені зараз. Їздити кіньми — справа втомлива. От якби мені здибати хоч двійко немитих мерзотників та нагнати їм страху сокирою — сон би й розвіявся…

Очікування ставало нестерпним. Заграви у долині догоріли, ворог крався у суцільній тиші; вогняні цятки зливались у смуги та розтікались уздовж валу. Раптом одночасно пролунало вищання орків та бойові вигуки роханців. Вогонь виметнувся у проїзді валу, розсипався іскрами й згас. Через луговину до дамби мчали вершники — це відступав ар’єргард, що його залишили для захисту валу.