Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Вони йдуть за нами по п’ятах! Ми витратили всі стріли, рів заповнений орками доверху, але вони йдуть по трупах!

— Нічого, хай лізуть! Ми відучимо їх розгулювати з вогнем уночі! — відповідали зі стін.

Минула північ. Передгрозова задуха гнітила все сильніше, і нарешті блискавка потоком білої лави роздерла хмари та крізь запону ночі вп’ялась у вершину Тризуба. Все довкола стало видно, і захисники Гірського Рогу побачили противника: орки кишіли на лузі, товсті та присадкуваті, довгі та худі, всі в чорних шоломах та з чорними щитами. Хвиля за хвилею котились вони через вал. Блискавка згасла, над долиною прогуркотів грім. Почалася злива.

І в ту ж мить нестримною зливою злетіли орчі стріли й розсипалися по камінню, але багато з них вдарили влучно. Фортеця на перший напад не відповіла.

Нападників збентежило грізне мовчання скель та стін. Але чорне небо безперестанку моргало блискавками, і орки з вищанням трясли мечами та списами й цілили у всякого, хто з’являвся в бійницях. Страшно було дивитись на них зверху — немов густа зарость чорних злаків покрила луг, і на кінці кожного стебла замість колоса гойдалось смертоносне жало.

Заревли мідні сурми. Неприятель пішов на приступ. Йшли орки, гобліни, дикі горці — Темнолиці; в світлі блискавок виразно біліла на щитах та шоломах ненависна Рука Ізенгарда. Ще трохи — й вони біля воріт!

І тоді Гірський Ріг ожив: буревій стріл, град каміння впав на голови нападників. Ряди орків здригнулися, зламались, відкотились — потім навалились знову і знову відлинули, але з кожним разом, мов приливна хвиля, вони зупинялись все вище та вище. Вдруге заревли сурми, і чорна зграя, прикриваючись щитами, ринулася до воріт. Посеред натовпу ніби самі по собі пливли дві величезні колоди. Якщо падає один солдат, на його місці з’являється двоє, колоди мірно розгойдуються і б’ють по замкнених воротах, іще, іще раз…

Еомер і Арагорн стояли поряд на перемичці. Вони чули волання та глухі удари таранів, але тільки в світлі сильної блискавки змогли розгледіти, що робиться біля воріт.

— Ходімо, — сказав Арагорн. — Час нам з тобою братись до діла.

Вони побігли, на ходу скликаючи воїнів, що стояли за зубцями. З заходу, там, де перемичка зливалась зі скелею, була потайна хвіртка. Від неї до воріт бігла між стіною фортеці та краєм урвища вузька стежка. Еомер і Арагорн з жменькою людей проскочили через хвіртку. Два меча, вийняті з піхов, виблиснули, мов маленькі блискавки.

— Гутвин! — крикнув Еомер. — Гутвин, меч Рохану!

— Андріл! — відізвався Арагорн. — Андріл, меч дунаданів!

Вони врізались у юрбу дикунів, що волали, мов навіжені. Радісно прогриміли вигуки на стінах:

— Андріл! Андріл став до бою! Хай блищить оновлений клинок!

Меч Арагорна впевнено злітав та падав, розссипаючи сині іскри. Орки покидали тарани та спробували відбитись, але падали, де стояли, або валились зі скелі додолу, на гостре каміння.

Орки побігли. Грім тепер гуркотів десь дуже далеко, блискавки миготіли над далекими горами. Прокинувся північний вітер, розтріпав хмари, над зеленими лугами виплив місяць та м’яко освітив умите небо.

— Ми встигли вчасно, — сказав Арагорн, постукавши по воротах.

Міцні петлі хитались, залізна обшивка в багатьох місцях лопнула.

— Та все дарма, — відповів Еомер. — Бо неможливо тут залишатись… Поглянь он туди!

Він показав на дамбу. На тім березі струмка знову збирались орки та Темнолиці.

Лучники натягали тятиви.

— Ходімо хутчіш, — сказав Еомер. — Треба підперти ворота з боку подвір’я. Та ходімо ж!

Вони побігли назад. В ту ж мить кілька орків, що причаїлися серед трупів, кинулись за ними. Двоє метнулись під ноги Еомеру; маркграф упав, орки навалилися зверху. Тоді хтось в темній одежі, маленький, ніким не помічений раніше, з гортанним криком «Барук казад! Казад ай мену!» вискочив із затінку. Гупнула, падаючи, сокира. Дві орчих голови скотилися у провалля. Решта зникли, немов випарувались.

Еомер вже підіймався на рівні ноги, коли його наздогнав Арагорн. Через хвіртку вони повернулись до двору, скликали людей, назносили каміння та підперли ворота високим насипом, а стулки скріпили залізними балками. Тільки тоді Еомер відшукав гнома:

— Спасибі тобі, Гімлі, сине Глоїна! Бачииш, як з тобою вийшло: незваний гість, а без нього не обійтись… Отже, ти з самого початку йшов з нами?