Три мушкетери - Дюма Александр

І він пустив коня клусом.

Планше вмить зробив те саме й одразу наздогнав Д'Артаньяна.

— Отак ми й будемо скакати всю ніч, пане? — спитав він.

— Ні, Планше. Ти вже приїхав.

— Як це — я приїхав? А ви, пане?

— Я пройду ще кілька кроків.

— І покинете мене тут самого?

— Ти боїшся, Планше?

— Ні, пане, я тільки хочу сказати, що вночі може бути холодно, що в таку погоду легко дістати ревматизм і що хворий на ревматизм слуга — кепський помічник своєму хазяїнові, надто коли його хазяїн — такий спритний пан, як ви, добродію.

— Ну що ж, Планше, як ти й справді змерзнеш, то зайдеш до корчми — ген там, бачиш? А завтра о шостій ранку чекатимеш на мене біля дверей.

— Пане, я з усією можливою шанобливістю проїв і пропив той екю, який ви дали мені вранці; так що в моїх кишенях не лишилося нічогісінько на випадок, коли б мені заманулося погрітись.

— Ось тобі півпістоля. До завтра.

Д'Артаньян скочив з коня, кинув поводи Планше й швидко пішов, загорнувшись у плащ.

— Боже, як мені холодно! — вигукнув Планше, тільки-но його хазяїн зник у пітьмі.

І, щоб швидше зігрітися, він притьмом кинувся до будиночка, що, за всіма ознаками, був приміською корчмою.

Тим часом Д'Артаньян звернув на вузеньку польову стежку й незабаром вийшов до Сен-Клу, але, замість попрямувати по головній вулиці, він обминув замок, пройшов бічним завулком і аж тоді опинився перед згаданим у листі павільйоном.

Павільйон стояв у зовсім безлюдному місці. З одного боку завулка височів мур, біля якого притулився павільйон, з другого — густий живопліт захищав од перехожих садочок, у глибині якого видніла стара хатина.

Д'Артаньян прийшов на місце побачення і, не знаючи, як повідомити про свою появу, став чекати.

Жоден звук не порушував тиші; здавалося, все це відбувається за сотню миль^[117] від столиці. Д'Артаньян прихилився до живоплоту й озирнувся довкола. За живоплотом, за садочком, ген за хатиною похмурий туман пасмами огортав неозоре безмежжя, де спав Париж, ця величезна спустошена й розверста прірва, в якій виблискувало лише кілька світлих цяток — сумних зірок земного пекла.

Але Д'Артаньянові все надзвичайно подобалося, все начебто всміхалося; для нього навіть ніч просвічувала вранішньою зорею. Адже незабаром він мав зустрітися з коханою!

Справді, за кілька хвилин із роззявленої пащі дзвона на вежі Сен-Клу долинуло десять повільних гучних ударів.

Щось зловісне вчувалося в цьому бронзовому бамканні, що глухим стогоном відлунювало серед ночі.

Д'Артаньян прикипів очима до павільйону. Всі його вікна були щільно затулені віконницями; світилося тільки одне — на другому поверсі.

З цього вікна лилося м'яке світло, яке сріблило тріпотливе листя купи лип, що росли під стіною. Було ясно — саме за цим затишним віконцем на нього чекає чарівна пані Бонасьє.

Заколисаний солодкими мріями, Д'Артаньян спокійно простояв з півгодини, терпляче поглядаючи на привітне гніздечко; частина стелі з позолоченим карнизом, що її було видно знадвору, свідчила про вишуканість оздоблення всього павільйону.

Дзвін на вежі Сен-Клу вибив пів на одинадцяту.

Д'Артаньян відчув, як по жилах його пробіг неприємний холодок. А втім, може, він просто змерз і суто зовнішні неприємні відчуття сприйняв як внутрішній неспокій.

Потім йому спало на думку, що він неуважно прочитав записку й що побачення призначено на одинадцяту годину.

Він підійшов до вікна, став під світло, витяг листа й перечитав його; ні, він не помилився, побачення призначено таки на десяту.

Юнак вернувся на своє місце, відчуваючи, що тиша й самотність чимдалі більше непокоять його.

Вибило одинадцяту годину.

Д'Артаньян почав турбуватися, чи не скоїлося якогось лиха з пані Бонасьє.

Він тричі ляснув у долоні — звичайний сигнал закоханих; проте ніхто йому не відповів, навіть луна. Тоді, не без досади, він подумав, що, може, чекаючи на нього, молода жінка заснула.

Він підійшов до стіни й спробував вилізти на неї, але стіна була свіжо побілена, і Д'Артаньян тільки поламав собі нігті.

Тоді він звернув увагу на липи, листя яких було, як і раніше, посріблене світлом; одна з них виступала над дорогою, і Д'Артаньян подумав, що з неї легко можна роздивитися павільйон всередині.

Липа була розлога. До того ж, Д'Артаньянові ледве минуло двадцять років — він іще не забув своїх школярських витівок. За якусь мить юнак опинився серед гілля і глянув у вікно.