Три мушкетери - Дюма Александр

XIV. Незнайомець із Менга

Проте натовп зібрався зовсім не для того, щоб дивитися, як когось вішатимуть, — він дивився на вже повішеного. Зупинившись на якусь хвилину, карета знову рушила своєю дорогою, проїхала крізь натовп, проминула вулицю Сент-Оноре, звернула на вулицю Добрих Дітей і спинилася біля невеличкої брами.

Дверцята карети відчинилися, двоє наглядачів підхопили під руки Бонасьє, якого підтримував поліцейський; в'язня вштовхнули в довгий вузький коридор, змусили піднятися по сходах і ввели в передпокій.

Все, що йому наказували, він виконував зовсім безвільно.

Бонасьє йшов, наче уві сні, бачив усе, ніби крізь туман, чув якісь звуки, але не розумів їх; якби в цю мить його віддали до рук ката, він не зробив би жодного руху на свій захист, не сказав би й слова, щоб вимолити пощаду.

Він наче прикипів до ослона, куди його штовхнули поліцейські, прихилившися спиною до стіни й безвладно звісивши руки.

Але трохи згодом, озирнувшись довкола й не побачивши нічого загрозливого, а навпаки, зауваживши, що ослін, на якому він сидить, зручний і м'який, стіни кімнати оббиті тонкою кордовською шкірою, а на вікнах висять важкі шовкові завіси, підтримувані золотими шнурами, він збагнув, що небезпеки немає та що страхи його даремні, і почав крутити головою на всі боки.

Це заняття, якого ніхто йому не забороняв, додало в'язню хоробрості, і він зважився зігнути одну, потім другу ногу; нарешті, спершися руками на сидіння, він підвівся з ослона й став на ноги.

В цю мить статечний офіцер, який розмовляв з кимось у сусідній кімнаті, відхилив завісу і, обернувшись до в'язня, спитав:

— Це ви Бонасьє?

— Так, пане офіцере, — пробелькотів галантерейник, захолонувши з жаху. — До ваших послуг.

— Увійдіть, — сказав офіцер.

І він одступив на крок, даючи галантерейнику дорогу. Бонасьє покірно ввійшов до кімнати, де на нього, здавалося, чекали.

Він опинився у просторому кабінеті, стіни якого були поспіль завішані зброєю; в каміні палав огонь, хоч була ще тільки друга половина вересня. Посеред кабінету, крізь стіни якого іззовні не долинав найменший звук, стояв квадратний, захаращений книгами й паперами стіл, на якому лежав величезний розгорнутий план Ла-Рошелі.

Біля каміна стояв середній на зріст чоловік вельможного й гордовитого вигляду, з пронизливим поглядом, високим чолом і худорлявим обличчям, яке ще більше видовжували еспаньйолка й тонкі вуса. І хоч цей чоловік мав тридцять шість, щонайбільше тридцять сім років, його зачіска, вуса та еспаньйолка почали вже сивіти. Дарма що хазяїн кабінету стояв без шпаги — все виказувало в ньому військового, а тонкий шар пороху на ботфортах з буйволячої шкіри свідчив, що цього дня він їздив верхи.

Це був Арман-Жан дю Плессі, кардинал де Рішельє, проте зовсім не такий, яким його змальовують, тобто не зіщулений і знесилений дідуган, хворий мученик з глухим тихим голосом, який завжди сидить, вгрузнувши в глибоке крісло, наче в передчасну могилу, живе лише силою свого духу, бореться з Європою тільки повсякчасним напруженням думки, а такий, яким він був на той час насправді, — спритний і галантний кавалер, вже й тоді кволий тілом, але дужий тією внутрішньою снагою, яка робила його одним з найвизначніших людей епохи, коли, підтримавши герцога Неверського в його мантуанських володіннях^[92] і захопивши Нім, Кастр та Юзес^[93], він готувався вибити англійців з острова Ре й почати облогу Ла-Рошелі.

Отож ніщо з першого погляду не виказувало в ньому кардинала, і людина, яка не знала його в обличчя, зразу й не здогадалася б, хто стоїть перед нею.

Бідолашний галантерейник закляк біля дверей, а чоловік, якого ми щойно змалювали, уп'яв у нього погляд, наче хотів осягнути все його минуле.

— Це той самий Бонасьє? — спитав Рішельє після хвилинної мовчанки.

— Так, ваша світлосте, — відповів офіцер.

— Гаразд. Передайте мені його папери й залиште нас самих. Офіцер узяв зі стола теку, передав її кардиналові, шанобливо вклонився й вийшов.

Бонасьє впізнав у паперах протоколи його допитів у Бастилії. Час од часу той, хто стояв перед каміном, підводив очі від протоколів і зупиняв їх на в'язневі, і тоді бідолашному галантерейнику здавалося, ніби два кинджали встромляються йому в самісіньке серце.

Десяти хвилин читання й десяти секунд спостережень кардиналові було досить, аби скласти тверду думку про майбутнього співбесідника.