Три мушкетери - Дюма Александр

Почувши ці слова, Д'Артаньян лагідно відсторонив Кетті й кинувся до спальні.

Немає більшої люті й несамовитішого болю, ніж лють і біль, що крають душу коханця, який видає себе за іншого й приймає кохання та пестощі, адресовані його щасливому супернику.

Д'Артаньян опинився в такому нестерпному становищі, якого сам не сподівався. Ревнощі терзали його серце, і він страждав майже так само, як бідолашна Кетті, що плакала в цю мить у сусідній кімнаті.

— Авжеж, графе, — ніжно говорила міледі, стискаючи його руку, — я щаслива коханням, яке ваші очі й ваші слова виказували мені щоразу, коли ми зустрічалися. Я теж кохаю вас. О, завтра я хочу дістати од вас доказ того, що ви думаєте про мене. А щоб ви не забули мене — ось, візьміть це.

Вона зняла з пальця перстень і наділа його на палець Д'Артаньяна.

Юнак пригадав — він уже бачив цей перстень на руці в міледі: це був чудовий сапфір в оправі з діамантів.

Першим поривом Д'Артаньяна було віддати міледі перстень, але вона заперечила:

— Ні, ні, залиште його собі на знак кохання до мене. До того ж, приймаючи цей перстень, — тут голос міледі дивно затремтів, — ви, самі того не відаючи, зробите мені величезну послугу.

«Скільки таємниць у цієї жінки!» — подумав Д'Артаньян. Йому нестерпно закортіло сказати міледі всю правду. Він уже розкрив рота, щоб признатися, хто він і з яким мстивим наміром з'явився сюди, та міледі озвалася перша:

— Бідолашний мій друже, це страховисько, цей гасконець мало не вбив вас.

Страховиськом був він, Д'Артаньян.

— Ваші рани й досі болять? — спитала міледі.

— Дуже болять, — відповів Д'Артаньян, аби тільки щось сказати.

— Будьте певні, — прошепотіла міледі, — я помщуся за вас! І помста моя буде жорстокою!

«Хай йому чорт! — подумки вилаявся Д'Артаньян. — Мить одвертості між нами ще не настала».

Він не одразу отямився після цього короткого діалогу, але всі його помисли про помсту зникли без вороття. Ця жінка мала над ним дивовижну владу, він ненавидів і водночас обожнював її; він Ніколи не думав раніше, що два такі протилежні почуття можуть Існувати в одному серці і, з'єднавшись разом, перетворитися на якесь химерне, просто-таки диявольське кохання…

Аж тут долинув бій дзиґарів; настав час прощатися. Д'Артаньян відчував пекучий жаль від того, що треба розстатися з міледі. Палко попрощавшися, вони призначили побачення на наступний тиждень. І Бідолашна Кетті сподівалася, що їй пощастить сказати Д'Артаньянові бодай кілька слів, коли він проходитиме через її кімнату; але міледі сама провела його в темряві й розсталася з ним тільки на сходах.

Уранці Д'Артаньян помчав до Атоса. Він потрапив у таку дивну історію, що потребував поради. Юнак усе розповів мушкетерові. Атос невдоволено насупив брови.

— Як на мене, ваша міледі — мерзенне створіння, — сказав він. — І все-таки, обдуривши її, ви зробили помилку: так чи інакше, ви нажили собі страшного ворога.

Промовляючи ці слова, Атос пильно дивився на сапфір в оправі з діамантів, який палав тепер на пальці Д'Артаньяна замість персня королеви, дбайливо схованого в скриньку.

— Ви дивитесь на цю каблучку? — спитав гасконець, радий з можливості похизуватися перед другом таким коштовним подарунком.

— Еге ж, — мовив Атос, — вона нагадує мені одну фамільну дорогоцінність.

— Гарна каблучка, чи не так?

— Чудова! Я не сподівався, що на світі може бути два сапфіри такої чистої води. Ви, певно, виміняли її на свій діамант?

— Ні, — відповів Д'Артаньян, — це подарунок моєї чарівної англійки, або, точніше, моєї чарівної француженки, бо я переконаний, Що вона народилась у Франції, хоч і не питав цього в неї.

— Ви дістали каблучку від міледі? — схвильовано вигукнув Атос.

— Від неї; вона подарувала мені її сьогодні вночі.

— Покажіть мені цей перстень.

— Прошу, — мовив Д'Артаньян, знімаючи його з пальця.

Роздивившись перстень, Атос зблід, потім приміряв його на підмізинний палець лівої руки. Він прийшовся впору, ніби був замовлений саме для нього.

Гнівний і мстивий вираз затьмарив спокійне обличчя Атоса.

— Не може бути, що це той самий перстень! — мовив він. — Як би він потрапив до рук леді Кларік? І водночас годі уявити, щоб два персні були такі схожі.

— Вам знайома ця каблучка? — спитав Д'Артаньян.

— Мені здалося, що я впізнав її, — відповів Атос, — але, мабуть, я помилився.