Три мушкетери - Дюма Александр

— Так, це родинна дорогоцінність. Перстень справді чудовий. Мати подарувала перстень мені, а я, несосвітенний дурень, замість берегти сапфір як святиню, подарував його цій мерзенній жінці.

— В такому разі, мій любий, візьміть перстень назад; я добре розумію, як ви маєте ним дорожити.

— Забрати перстень після того, як він побував у безчесних руках! Ніколи; цей перстень заплямований, Д'Артаньяне! — Тоді продайте його.

— Продати сапфір, подарований мені матір'ю? Признаюсь, я вважав би це святотатством.

— Ну, тоді заставте його, і ви напевно матимете не менше тисячі екю. Цієї суми вистачить на всі ваші потреби, а потім, коли у вас будуть гроші, ви викупите перстень, і він, пройшовши через руки лихварів, повернеться до вас очищеним од усіх своїх плям.

Атос усміхнувся.

— Ви чудовий товариш, Д'Артаньяне, — сказав він. — Своєю незмінною веселістю ви здатні розвіяти будь-яку тугу. Гаразд! Заставимо перстень, але за однієї умови!

— Якої?

— П'ятсот екю берете ви, п'ятсот — я.

— Та що ви, Атосе! Мені не треба й четвертої частини цієї суми, адже я — тільки гвардієць; продавши сідло, я матиму саме стільки, скільки потрібно. Що мені треба? Коня для Планше — от і все. До того ж, ви забули: і в мене є перстень.

— Який ви, мабуть, бережете ще більше, ніж я свій; принаймні так мені здалося.

— Авжеж, бо, в крайньому разі, завдяки йому ми можемо не тільки вийти зі скрути, а й врятуватися від серйозної небезпеки; це не тільки коштовний діамант — це також і чарівний талісман.

— Я не дуже вас розумію, але вірю вам. Та поговорімо краще про мій перстень, або, точніше, про ваш. Ви візьмете половину тих грошей, які нам за нього дадуть, або я викину його в Сену, а я не певен того, чи знайдеться знову рибина, яка буде настільки люб'язна, що принесе його нам, неначе Полікратові^[182].

— Що з вами вдієш! Згоден! — сказав Д'Артаньян.

Аж тут до кімнати ввійшов Грімо, а з ним — Планше. Турбуючись за свого пана й прагнучи дізнатися, що з ним сталося, він скористався з нагоди й приніс одежу сам.

Д'Артаньян одягнувся, Атос зробив те саме. Перш ніж вийти на вулицю, Атос знаком показав Грімо, що прицілюється; Грімо зняв зі стіни мушкет і приготувався супроводити свого пана.

Вони щасливо дісталися до вулиці Могильників. Бонасьє, який стояв біля дверей, насмішкувато глянув на Д'Артаньяна.

— Не гайте часу, шановний пожильцю, — сказав він, — на вас чекає гарненька дівчина, а жінки, як вам відомо, не люблять, щоб їх примушували чекати.

— Це Кетті! — вигукнув Д'Артаньян. І він кинувся нагору.

Справді, в передпокої, біля його кімнати, притулившись до одвірка, стояла бліда й тремтяча Кетті. Побачивши Д'Артаньяна, вона вигукнула:

— Ви обіцяли захистити мене, ви обіцяли врятувати мене від її гніву! Згадайте — адже ви винні в моїй біді!

— Гаразд, люба Кетті, не хвилюйся, — сказав Д'Артаньян. — Розкажи краще, що сталося після того, як я пішов.

— Я й сама до пуття не знаю, — відповіла Кетті. — На крик міледі збіглися слуги. Вона нетямилася з люті. Які прокляття вивергала вона на вас! Я злякалась, як би вона не згадала, що ви потрапили до її спальні через мою, і не запідозрила, що я — ваша спільниця. Тож я взяла весь свій злиденний скарб і втекла.

— Бідолашна дівчинко! Що ж я можу зробити для тебе? Післязавтра я вирушаю в похід.

— Все, що завгодно, добродію! Допоможіть мені виїхати з Парижа, допоможіть виїхати з Франції!

— Та не брати ж тебе на облогу Ла-Рошелі! — заперечив Д'Артаньян.

— Звичайно, ні; проте ви можете влаштувати мене десь у провінції, наприклад, у якої-небудь знайомої дами на вашій батьківщині.

— Люба моя дівчинко, в мене на батьківщині дами не тримають покоївок. Проте стривай: я знаю, що ми зробимо! Планше, біжи по Араміса, хай негайно йде сюди. У нас є до нього дуже серйозна розмова.

— Розумію, — сказав Атос — Але чому не до Портоса? Мені здається, що його маркіза…

— Портосова маркіза вдягається за допомогою писарчуків свого чоловіка, — сміючись, мовив Д'Артаньян. — До того ж, Кетті не схоче жити на Ведмежій вулиці, чи не так, моя люба?

— Я житиму де завгодно, — відповіла Кетті, — аби тільки мене як слід сховали і ніхто не знав, де я.

— А тепер, Кетті, коли ми розлучаємося з тобою і, отже, ти більше не ревнуєш мене…

— Добродію, — відказала Кетті, — хоч би де я була, далеко чи близько, я завжди кохатиму вас!