Три мушкетери - Дюма Александр

— Я хочу сказати, що, лишаючись невидимим для вас, я ні на мить не втрачав вас з поля зору.

— Вам відомо, що я робила?

— Я можу день за днем перелічити всі ваші вчинки, починаючи з того часу, коли ви вступили на службу до кардинала, й аж по сьогоднішній вечір.

Недовірлива посмішка скривила бліді губи міледі.

— Тож слухайте. Це ви зрізали дві діамантові підвіски з плеча герцога Бекінгема; це ви викрали пані Бонасьє; це ви, закохавшись у де Варда і мріючи залишитися з ним на самоті, впустили до себе пана Д'Артаньяна; це ви, гадаючи, що де Вард обдурив вас, хотіли примусити суперника де Варда вбити його; це ви, коли суперник дізнався про вашу ганебну таємницю, наказали двом найманим убивцям, яких ви послали по його слідах, застрелити Д'Артаньяна; це ви, дізнавшись, що кулі не влучили в нього, надіслали йому отруєне вино з фальшивим листом, бажаючи переконати вашу жертву, що вино — подарунок його друзів. Нарешті тут, у цій кімнаті, сидячи на цьому самому стільці, де сиджу я, ви тільки що пообіцяли кардиналові Рішельє підіслати вбивцю до герцога Бекінгема. За це кардинал обіцяв вам дозволити вбити Д'Артаньяна.

Міледі зблідла.

— Ви справжній сатана… — прошепотіла вона.

— Можливо, — відповів Атос — Та затямте принаймні одне: уб'єте ви чи доручите комусь убити герцога Бекінгема — мені це байдуже. Я не знаю його, і, до того ж, він англієць. Але не смійте торкнутися й волосинки на голові Д'Артаньяна, мого вірного друга, якого я люблю і оберігаю, або, присягаюсь пам'яттю мого батька, цей ваш злочин, хай ви його вчините, буде останнім!

— Пан Д'Артаньян жорстоко образив мене, — глухим голосом сказала міледі, — пан Д'Артаньян помре.

— Хіба вас можна образити, добродійко? — усміхнувся Атос — Він вас образив — і він помре?

— Він помре! — повторила міледі. — Спочатку вона, потім він. Атосові запаморочилась голова. Вигляд цієї тварюки в подобі жінки збудив у ньому болісні спогади. Він пригадав, як одного разу, за обставин менш небезпечних, ніж зараз, він уже хотів принести її в жертву своїй честі; жагуче бажання вбити її знову спалахнуло в його серці й заволоділо ним з непереборною силою. Він підвівся, вихопив з-за пояса пістолет і клацнув курком.

Міледі хотіла крикнути, але з блідих заціпенілих її уст зірвався лише хрипкий звук, що не мав нічого спільного з людською мовою й нагадував скоріше рикання дикого звіра. Притиснувшись до темної стіни, простоволоса й розпатлана, вона була наче живе втілення жаху.

Атос повільно підняв пістолет, простяг руку так, що дуло майже торкнулося лоба міледі, і спокійно, твердим голосом, від чого він здавався ще страшнішим, мовив:

— Добродійко, ви негайно віддасте мені папір, якого підписав кардинал, або, присягаюсь життям, я всаджу вам кулю в лоб.

Комусь іншому міледі, може, й не повірила б. Але вона знала Атоса. І все-таки вона не ворухнулася.

— Даю вам секунду подумати, — сказав Атос.

З виразу його обличчя міледі зрозуміла: зараз пролунає постріл. Вона піднесла руку до грудей, витягла з-за корсажа папірець і подала Атосові.

— Беріть і будьте прокляті!

Атос узяв папірець, засунув пістолет за пояс, підійшов до лампи — пересвідчитись, що це саме той лист, який йому потрібен, розгорнув його й прочитав:

— А тепер, — сказав Атос, загортаючись у плащ і налягаючи капелюха, — тепер, коли я вирвав у тебе зуби, гадюко, кусайся, якщо зможеш!

І він, не озирнувшися, вийшов з кімнати.

Біля дверей корчми він побачив двох вершників, які тримали на поводу ще одного коня.

— Панове, — мовив до них Атос, — його світлість наказав, як вам уже відомо, не гаючись одвезти цю жінку до форту де Ла Пуант і не відходити від неї доти, аж поки вона сяде на корабель.

Слова Атоса відповідали наказові, що його одержали ці люди; тож вони вклонилися на знак згоди.

Що ж до Атоса, то він спритно скочив у сідло й помчав чвалом. Але, замість їхати по дорозі, він подався навпростець через поле, без упину підострожуючи коня й час од часу зупиняючись, щоб дослухатися.

Нарешті він почув тупіт коней по дорозі. Атос зрозумів, що це кардинал та його охорона. Він проскакав ще трохи вперед, обтер коня вересом та листям і кроків за двісті до табору виїхав на дорогу.

— Хто ви такі? — вигукнув він, побачивши вершників.