Три мушкетери - Дюма Александр

— Щодо того, як надійно передати листа її величності, — сказав Араміс, зашарівшись, — то я беру це на себе; я знаю в Турі одну спритну особу…

Араміс замовк, побачивши, що Атос усміхнувся.

— От тобі й маєш! Ви проти цієї пропозиції, Атосе? — спитав Д'Артаньян.

— Я її не відхиляю взагалі, — відповів Атос — Я лише хотів сказати Арамісові, що він не може виїхати з табору; що ми маємо право покладатися тільки на самих себе; що через дві години по від'їзді нашого гінця всі капуцини, всі шпигуни, всі кардиналові поплічники знатимуть кожне слово нашого листа напам'ять, і тоді арештують і нас, і вашу спритну особу.

— До того ж, — докинув слово Портос, — королева врятує пана Бекінгема, але навряд чи захоче рятувати нас.

— Панове, — зауважив Д'Артаньян, — Портос має слушність.

— Стривайте! Що це діється в місті? — перебив Атос.

— Б'ють тривогу.

Друзі прислухалися; справді, до них долинув барабанний бій.

— Ось побачите, вони вирядять проти нас цілий полк, — сказав Атос.

— То чи не збираєтесь ви часом виступити проти цілого полку? — спитав Портос.

— Чом би й ні? — відповів мушкетер. — Я б не відмовився виступити й проти цілої армії, якби тільки ми здогадалися взяти з собою на дюжину пляшок більше.

— Слово честі, барабанний бій наближається! — вигукнув Д'Артаньян.

— Хай собі наближається, — сказав Атос — Звідси до міста не менше чверті години ходи — отже, з міста сюди рівно стільки ж. Цього часу більше, ніж досить, щоб дійти якогось рішення. Коли ми підемо звідси, то ніде більше не знайдемо такого зручного місця для розмови. І знаєте, панове, мені саме зараз сяйнула одна чудова думка.

— Кажіть.

— Дозвольте мені спершу віддати Грімо кілька необхідних розпоряджень.

Атос зробив знак своєму слузі підійти.

— Грімо, — сказав він, показуючи на тіла забитих, що лежали біля бастіону, — візьміть цих панів, притуліть їх до стіни, вдягніть їм на голови капелюхи і вкладіть у руки мушкети.

— Оце голова! — вигукнув Д'Артаньян. — Я тебе розумію.

— Ви розумієте? — спитав Портос.

— А ти, Грімо, розумієш? — звернувся Араміс до слуги.

Грімо знаком показав, що розуміє.

— Це все, що нам треба, — вів далі Атос — Тож повернімося до моєї думки.

— Я все-таки хотів би знати, в чому тут річ, — не відступався Портос.

— Це зовсім ні до чого.

— Авжеж, послухаємо Атоса, — сказали разом Д'Артаньян і Араміс.

— Ця міледі, ця жінка, це мерзенне створіння, цей демон має, як ви, Д'Артаньяне, здається, мені говорили, дівера.

— Так, і я його добре знаю. Як на мене, він не дуже любить свою невістку.

— Це не так уже й погано, — зауважив Атос — Коли б він її ненавидів, було б іще краще.

— В такому разі обставини цілком відповідають вашим бажанням.

— Одначе, — знову озвався Портос, — я хотів би знати, навіщо Грімо притуляє до стіни забитих…

— Замовкни, Портосе! — урвав його Араміс.

— Як звати її дівера?

— Лорд Вінтер.

— Де він тепер?

— Коли почалася війна, він одразу ж поїхав до Лондона.

— Чудово! Саме така людина нам і потрібна, — вів далі Атос — Ми повідомимо його заздалегідь, що його невістка хоче когось убити, й попросимо не спускати її з ока. В Лондоні, я гадаю, є який-небудь благодійний заклад на зразок притулку святої Магдалини^[206]або обителі розкаяних грішниць. Лорд Вінтер накаже помістити туди міледі, і ми будемо спокійні.

— Еге ж, — мовив Д'Артаньян, — поки вона звідти не втече.

— Ну, ви вже й справді надто багато хочете, Д'Артаньяне, — заперечив Атос — Я сказав усе, що тільки міг надумати. Більш нічого вигадати не можу.

— А я вважаю, — стояв на своєму Араміс, — що найкраще буде попередити і королеву, і лорда Вінтера.

— Гаразд. А хто повезе листи до Тура й до Лондона?

— Я ручуся за Базена, — сказав Араміс.

— А я за Планше, — мовив Д'Артаньян.

— Справді, — підхопив Портос, — коли ми самі не можемо виїхати з табору, то нашим слугам не так уже й важко це зробити.

— Безперечно, — погодився Араміс — Ми сьогодні ж напишемо листи, дамо їм грошей, і вони рушать у дорогу.

— Дамо грошей? — перепитав Атос — А хіба у вас є гроші? Друзі перезирнулися, і їхні прояснілі на мить обличчя знову затьмарилися.

— Увага! — раптом вигукнув Д'Артаньян. — Я бачу чорні й червоні цятки, що рухаються вдалині. А ви ще казали про полк, Атосе! Та це ж ціле військо!