Три мушкетери - Дюма Александр

Фелтон і не пробував захищатися. Лорд Вінтер передав його до рук варти, яка, чекаючи на дальші розпорядження, відвела молодого офіцера на невеличку терасу, що виходила на море, а сам квапливо подався до кабінету Бекінгема.

На зойк герцога, на крик Патріка незнайомець, з яким Фелтон зустрівся в передпокої, вбіг до кабінету.

Герцог лежав на канапі, судорожно притискаючи рукою рану.

— Ля Порте! — мовив Бекінгем кволим голосом. — Ля Порте, ти від неї?

— Так, ваша світлосте, — відповів вірний слуга Анни Австрійської, — але, здається, я запізнився.

— Тихше, Ля Порте! Вас можуть почути. Патріку, не впускайте нікого: о, я так і не дізнаюсь, що вона наказала мені передати! Боже мій, я вмираю!

І герцог знепритомнів.

Тим часом лорд Вінтер, посланці Ла-Рошелі, начальник експедиційних військ та офіцери почту Бекінгема поспішили до його кімнати. Звідусюди лунали розпачливі зойки, голосний плач. Незабаром сумна звістка рознеслася по всьому місту. Гарматний постріл сповістив: сталося щось важливе й несподіване.

Лорд Вінтер рвав на собі волосся.

— Запізнився на одну хвилину! — стогнав він. — На одну лиш хвилину! О Боже, Боже, яке нещастя!

Справді, о сьомій годині ранку йому доповіли, що під одним з вікон замку висить мотузяна драбина. Він кинувся до кімнати міледі й побачив, що вона порожня, вікно розчинене, а прути ґрат перепиляні. Пригадавши застереження Д'Артаньяна, передане його гінцем, лорд Вінтер затремтів од страху за герцога, побіг до стайні, скочив на незасідланого коня, щодуху помчав до адміралтейства, кинув коня на подвір'ї, пробіг сходами і, як ми вже казали, зустрівся на верхній сходинці з Фелтоном.

А втім, герцог був іще живий: він прийшов до тями, розплющив очі, і серця всіх, хто оточував його, сповнилися надією.

— Панове, — сказав Бекінгем, — залиште мене з Патріком і Ля Портом… А, це ви, Вінтере! Сьогодні вранці ви прислали до мене якогось дивного шаленця. Гляньте, що він зі мною зробив!

— О мілорде! — вигукнув барон. — Я ніколи собі цього не пробачу…

— І зробиш помилку, мій любий Вінтере, — мовив Бекінгем, простягаючи йому руку. — Я не знаю жодної людини, яка заслуговувала б на те, щоб хтось оплакував її все життя. А тепер залиш нас, прошу тебе.

Барон, ридаючи, вийшов.

У кімнаті лишилися тільки герцог, Ля Порт і Патрік.

Лікар іще не прибув, хоч по нього давно вже послали.

— Ви житимете, мілорде, ви житимете, — повторював, стоячи на колінах перед канапою, вірний слуга Анни Австрійської.

— Що вона мені пише? — ледве чутно спитав Бекінгем. Стікаючи кров'ю, він тамував нестерпний біль, аби тільки говорити про ту, кого він кохав. — Що вона мені пише? Прочитай мені її листа.

— О мілорде! — вигукнув Ля Порт.

— Слухай мене, Ля Порте; хіба ти не бачиш, що я не можу гаяти часу?

Ля Порт зламав печатку й підніс листа до очей герцога. Та марно Бекінгем силкувався розібрати написане.

— Читай-бо, — наказав він, — читай! Я вже не бачу нічого. Читай! За хвилину я, може, нічого вже не чутиму й помру, не дізнавшись, що вона мені написала.

Ля Порт підкорився. Він прочитав:

Бекінгем зібрався на силах, щоб вислухати лист до кінця. Потім, коли лист був прочитаний, герцог спитав тоном гіркого розчарування:

— Невже вам нічого передати мені на словах, Ля Порте?

— Ваша світлосте, королева доручила сказати, щоб ви стереглися, бо її попередили — вас хочуть убити.

— І це все, це все? — нетерпеливо мовив Бекінгем.

— Вона ще доручила мені сказати, що, як і раніше, кохає вас.

— О, слава Богові! — вигукнув Бекінгем. — Отже, моя смерть не буде для неї байдужою!..

Ля Порт заливався сльозами.